14593773_1773972966218129_1419176602_nІноді земляка можна зустріти далеко від дому. Так сталося і з кореспондентом «Новин по-рівненськи». Бувши волонтером на Сході він зустрів Андрія Смердова з села Нова Українка, що у Рівненському районі. Спочатку була просто розмова, та згодом журналіст зрозумів – це більше ніж просто спілкування…
З Андрієм ми познайомились неподалік Горлівки. Зараз він — водій швидкої у волонтерській медичній службі «ASAP Хоттабич». Утім, це не перше Андрієве заняття на цій війні. У 2014 році він добровольцем пішов на фронт, звідки повернувся через серйозне поранення, яке зараз скромно називає «травмою». На місці не сиділося, тому почав активно допомагати військовим.
Ми ведемо свою бесіду, примостившись на матрацах у «бунгало», зробленому з дерев’яних піддонів, брезенту й картону. П’ємо чай. Говоримо про війну, волонтерство, про Андрієвих родичів по той бік лінії розмежування і, звісно, про майбутнє. Чути, як десь поряд шкрябаються миші, а здаля долинають басові звуки чергового «перемир’я»…
 — Андрію, чим ти займаєшся у звичайному, «мирному» житті?
— Більшу його частину — волонтерством.
— І як часто буваєш у зоні бойових дій?
— Це залежить від того, як зберемо машину. Два-три рази на місяць.
— Кого підтримуєте?
— Як сказати… Нема якихось «виділених» бригад. Просто їздимо туди, де найменше аватарів (так в армії називають п’яниць. — Прим. ред.), організована служба — тобто, куди хочеться їхати й допомагати. Останні чотири поїздки були в 10 бригаду, 128 бригаду і батальйон «Айдар». Також заїжджали в 53-тю.
— Тобто, маршрут досить великий.
— Так. Починали від Торецька… Забув сказати: ще був 90 батальйон (81-ша аеромобільна), 122 батальйон. І там, і там є хороші друзі — ті, з ким я воював у 2014-му, і ті, з якими познайомився, вже бувши волонтером на фронті.
Отож, починаючи від Торецька й закінчуючи вже туди, ближче до Маріуполя. Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка, Піски, Водяне… Тільки «передок».
— Які зараз потреби у хлопців? Що возите, що просять?
— Залежить від того, кому що треба. Були в «Правому секторі», наприклад, — їм усе треба: продукти, одяг, взуття. Зі спеціального — глушники, далекоміри. В «Айдар» також возили глушники, плівку… Тобто, все залежить від підрозділу. От 128-ма бригада: після обстрілу на нові бліндажі потрібна була плівка, скоби, цвяхи, вогнегасники. Також форма на підмінку, тому що цей «піксель» — він не витримує. Берці, бензогенератори, батарейки в тепловізори, батарейки в прилади нічного бачення… Купа, купа всього.
— А взагалі ці потреби якось змінилися в порівнянні з 2014, 2015 роками?
— За великим рахунком, звісно, так. Якщо порівнювати себе в 14-му році, коли ми йшли голі-босі, там один бронежилет був на 10 чоловік, каски кевларові — це розкіш була… то зараз по військах кевлару багато, бронежилетів вистачає, також є якесь забезпечення берцями, формою. Ну, звісно, якість не та. Ми ходили в «британках» чи в тому ж «бундесі». Німці відходили свій строк, і ми відходили, і ще комусь вистачить. Якщо брати «піксель», то навряд чи його вистачить навіть на той строк, на який він видається.
— Ну так, одна форма на півроку…
(Сміється.) По забезпеченню… Не знаю, в деяких моментах є плюси, а в деяких усе так і лишилось. Тобто, ті ж батарейки до тепловізора, приладу нічного бачення — їх нема. Не забезпечують. Кажуть подавати заявки, і подають, десятками вже цих папірців, і толку поки дочекаєшся, то ми в два рази швидше привеземо.
Знову ж, є перевірені люди. От я знаю: коли він звертається, значить воно треба, а не як були випадки: він іще на полігоні, а йому вже й тактичні окуляри треба, і рукавички тактичні треба, і наколінники, налокітники… (Сміється.) Взагалі, намагаємось забезпечувати першу лінію — навіть не першу, а «нуль», «передок». Тобто, полігони, всякі треті, четверті, другі лінії — я їм принципово не допомагаю.
— Я так зрозумів, що ви розвозите речі й продукти безпосередньо людям, а не на військові частини.
— Веземо на «нулі» — на ВОПи, РОПи (взводні опорні пункти, ротні опорні пункти. — Прим. ред.). Прямо з рук у руки, в бліндаж… Потрапляли й під обстріли… Спілкування напряму. Вони дзвонять  мені чи моєму напарнику, й ми знаємо, що везти, куди везти, що воно не буде там просто валятися.
З кожною поїздкою, звісно, зібрати це все стає важче. Люди видихались — це раз, по-друге, по засобах масової інформації розказують, що вже всі всім забезпечені, все нормально, контрактники там «баснословні» отримують суми… Хоча це все — не так. На передку воно просто все видно — чим забезпечені. Я для себе там фотографував, є такі фотографії, що навіть соромно викладати в інтернет: наш боєць, безпосередньо на самому «передку», — якщо забрати автомат, то виглядає, як якийсь бомж.
— Як ти думаєш, із чим більше пов’язане зменшення підтримки людей? Із тим, що розказують по засобах масової інформації, чи з тим, що люди видихались?
— Видихались. І багато людей не бачать смислу в цьому… Я не називаю це «АТО», для мене ці букви вже давним-давно нічого не означають. Це повноцінна війна. Воєнного стану нема, а антитерористичною операцією це теж не назвеш. Люди втомилися бути в окопах просто м’ясом. Нічого не зрозуміло. Захист чиїхось інтересів… (Пауза.) Позиції здаємо потихеньку. Якщо брати 2014, 2015 рік — перші мінські [домовленості], то за мінськими ми більшу частину територій здали. Тому й так.
Так само знайомі мої — перша хвиля, добровольці! — не хочуть іти. Якщо почнеться рух, а рух — це команда «вперед!», то багато хто з тих, із ким я спілкувався, без розмов і без роздумів одразу підуть. Але не зараз.
— Незважаючи на це, сам ти ведеш активну діяльність.
— У мене все почалось, так би мовити, через травму…
— Через травму? Чи поранення?
— Через травму, можна сказати. Це був 14-й рік. У мене було відчуття провини: мої — ТАМ, а я на мирній землі. Почав я спочатку допомагати своєму взводу. Потім це переросло в мій батальйон. Після цього — інші частини… Взагалі, географія наших поїздок — це вся Луганська область, ми їздили там із колядками, з вертепом, тиждень колядували, повністю всю Луганську область об’їздили. Бригади, дитячі будинки, будинки для людей похилого віку… Отак воно потроху затягнуло-затягнуло-затягнуло, й дивлюся, що не відпускає. (Сміється.) І навряд чи відпустить.
Щодо самого волонтерства, то процес виглядає наступним чином. Спочатку збір машини. Це треба знайти машину — хтось зі знайомих, із друзів дає свою, під нашу відповідальність. Лишилась якась група волонтерів, які ще не видихались. І от, силами десяти-п’ятнадцяти чоловік це все збирається: ті по своїх знайомих, ті по своїх, хтось заправкою допомагає, хтось грошима. Машину зібрали — поїхали. А оскільки в мого напарника дружині вже термін підходив — до речі, вона вчора народила (Усміхається.) — я зробив перерву в цих поїздках. Але — не перерву в волонтерстві. Зв’язався з Людою (йдеться про керівника ротації служби «ASAP Хоттабич». —  Прим. ред.), і домовились, що я поїду на ротацію.
14627835_1773972969551462_802550274_n— Чому вибрав саме медичну службу?
— Багато чув про ASAP. А ще якось заїжджали до ASAP’івців, там була Христина, це торецький екіпаж. Поспілкувались. Зайшла розмова про те, що можна побути в ASAP’і водієм. Зв’язався з Людою, попереписувалися — і я прийняв рішення поїхати. Думаю, що не востаннє.
— Як ти думаєш, медичне волонтерство — воно потрібне?
— Та звісно! Все волонтерство потрібне.
— А саме медичне?
— Ти маєш на увазі те, як працює ASAP?
— Так.
— Звісно, звісно. Якщо брати конкретно ASAP, то військовим медикам далеко до них по мобільності, забезпеченню, оснащенню.
— Тобто, медичне забезпечення у військових…
— …кульгає. Звісно, кульгає. Як я бачу, то кульгає сильно й відстає набагато. Це якщо порівнювати саме з ASAP, я не говорю про інші волонтерські медичні служби-фонди-організації. Якщо брати ASAP і військових медиків, то ASAP набагато продвинутіший.
— Як до твоєї діяльності ставиться сім’я, родичі?
— Моя сім’я мене підтримує. Звісно, що переживають, хвилюються, коли їду на Схід — ще враховуючи те, що ми їдемо по «передку». Знову ж, повторю, що й під обстріли потрапляли. Але це мій вибір, і вони його підтримують. Згодні, але в той же час переживають. Ждуть кожен раз, постійно на зв’язку.
А родичі мої — це окрема розмова. Як ти знаєш, вони всі знаходяться на окупованій території, починаючи від мами й закінчуючи братами. По-різному. З двоюрідними я не спілкуюся, вони воювали на тому боці — двоюрідні брати, двоюрідні сестри. З рідними… З середнім братом у мене теж конфлікт, уже два роки я з ним не спілкуюсь. Він каже, що я пішов убивати жителів Донбасу… (Пауза.) Мама знає, що я їжджу, вожу. Так само брат — і менший, і середній. Всі знають. Це моє рішення.
— Твоє особисте враження: чи змінились настрої серед тих, хто в 2014-му підтримував ЛДНР?
— Я скажу з розмов із меншим братом, який працює на ахметовській шахті на окупованій території. Там на шахті, до речі, така ситуація цікава. На українські державні свята вони відпочивають, у них вихідні. Зарплату отримують у гривнях, а всі розрахунки в рублях. Там до півтори тисячі, напевно, робітників.
Коротше, ми з братом якось підняли цю тему. Каже, що теперішні розмови кардинально відрізняються від тих, які були ще навіть у кінці 15-го року. Якщо в 15-му — «укропи, бендери» й так далі, то зараз — «швидше б це закінчилось, хай буде краще Україна». Просвітку там практично не видно. Починаючи від медицини, освіти. Народжувати вони їдуть до нас, тому що всі ці їхні папірці ніде не визнаються. Ніяких соціальних виплат за народження дитини. За продуктами вони їдуть на нашу територію. Лікуватись — теж до нас.
— За пенсією теж.
— І за пенсією теж. Тобто, все до нас. Одне діло, коли це десь на лінії розмежування — Зайцево, наприклад — тоді зрозуміло, що до кращого воно не йде, бо йдуть бойові дії. Але навіть якщо брати тил, то люди все одно бачать, що нічого не міняється. Комендантська година — вона так і діє в них. Щодо продуктів — у російських товарів якість узагалі ніяка, і ціни божевільні там.
Хоча, є деякі люди — навіть однокласники мої, одногрупники — пишуть мені в соцмережах: «Ти ще живий?», погрожують. Мені воно цікаво. Я в «Однокласниках» спеціально не видалив сторінку. Буває, заходжу туди і вкидаю їм щось типу: «Ну що, ватники, поговоримо?». Накидав-накидав-накидав — і чекаю, а вони починають: «Та ти сякий-такий бандера, приїжджай, ми тебе те, те, те». Мені смішно, цікаво з ними поспілкуватись.
Є на тому боці в мене друзі, які живуть там і теж спочатку були… не за «русскій мір», а хотіли якихось змін — ну, в вигляді цієї республіки…
— Тобто, повірили в це?
— Так, повірили. Але ненадовго. Надовго їх не вистачило. Тобто, це люди, які трохи з розумом і інформацію з різних джерел беруть, а не тільки з «Росія 24» й «ОРТ». Хто хоче знати правду, той її знаходить, а кому цікаві «Росія 24» і так далі — ти їм говори «чорне», а вони бачать це білим.
— Чи викликає в тебе ця зміна настроїв оптимізм?
— Мені здається, від нас мало що залежить. Якісь договорняки там по-любому є, між Путіним і Порошенком. Не знаю… Нема такого лідера, за яким можна було б зараз піти і щось міняти.
З одного боку, не такі вже вони й страшні, ці ерефівські війська. Лягали і морпіхи, й дéсанти, і псковські, і «вимпели». Ми на своїй землі. Повномасштабно – я не думаю, що в нього [Путіна] вистачить сил, щоб розв’язати повномасштабну війну. Ми вже готові, це не 14-й рік. І по техніці, й по досвіду. Більше, напевно, по досвіду.
Але, знову ж таки, про що вони домовляються на тих «мінськах», хто нас представляє? Кучми, медведчуки… Хто такий Кучма? Він такий же громадянин, як і я, тільки колишній президент. А про що там конкретно йдеться, і які договори, ніхто не знає. Це великі гроші, це відмивання. В такому форматі воно буде тягнутись, тягнутись і тягнутись. Кінця я не бачу. Хіба що зміниться президент, і наберуться сміливості заявити, що це не АТО, а відкрита агресія, введуть воєнний стан. Тільки так, мені здається.
— А якщо говорити не про війну, а в загальному про ситуацію в країні — як ти думаєш, що може на неї вплинути, яким чином усе може змінитись? Які фактори тут можуть подіяти?
— Це трапиться тоді, коли невдоволення людей дійде до певної точки, як було під час Майдану. Якщо порівняти зараз вартість комунальних послуг — газу, світла — із соціалкою, пенсією, то в тієї ж бабусі після оплати послуг грошей навіть на харчування не вистачить. Я вже не кажу про те, щоб купити собі щось чи полікуватись. Можливо, людей знову доведуть до відчаю, і з’явиться лідер, той, хто поведе. Знову ж, я не знаю: чи потрібен нам іще один Майдан. Це палиця на два кінці. З одного боку — так, це буде на руку Росії; з іншого — а як далі? Цей уряд, цей президент — їх посадили в крісла на крові людей: тільки рулюйте, ось вам карти в руки! А стало, мені здається, в деяких моментах ще гірше, ніж за Януковича. По суті ж у нас нічого не помінялось: суди ті самі, прокурори ті самі. Людей беруть на хабарах у тисячі й тисячі доларів, а потім застави, браслети, той виїхав, той ще щось… Нічого не помінялось. Якщо прийде хтось, хто почистить повністю цю вертикаль, — може, щось зміниться.
Хоча, я знаю, що зміниться точно. Оце покоління дітей, 10-12 років, які співають гімн зі сльозами на очах, рукою на серці… «Слава Україні» для них — не просто слова. Оце вже буде нація, яка буде жити набагато краще, ніж ми. А поки нам треба за це боротись.
Був у мене випадок. Ми купили на «Айдар» бус, і перед тим, як перефарбувати в зелене, загнали його в дитячий табір «Сигнал». Це Олександрія, Рівненський район. Взяли з собою фломастери, фарби й домовилися з вихователями, що діти цей бус розмалюють. Ми повідкривали всі двері, сказали дітям, що ось, машина ваша. Після того, як вони закінчили, ми подивились: там і «Отче наш», і телефони: «якщо вам буде скрутно й важко, не буде кому допомогти і з ким поговорити»… Там стільки було малюнків! Весь повністю бус — двері, сидіння, стеля, панель — все обписано! Ми як привезли машину в «Айдар», там бійці були в шоці…
Оце буде нація, вже справжня. А ми — поки що так, народ…14642836_1773973002884792_427884460_n
Розмову вів Сергій Турович
1 063 переглядів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × три =