Звістка про те, що 22 квітня 2017 року, у Гощі, маленький хлопчик отримав тяжкі опіки швидко облетіла усю область та вийшла далеко за її межі. Для того, щоб урятувати дитину згуртувалося багато небайдужих людей: у лікарні влаштовували «День донора», у соціальних мережах ширили прохання про допомогу. Зокрема, на сайті «Новини по-рівненськи» публікація про потребу донорів для Владислава Кур’ята зібрала для ресурсу рекордну кількість переглядів – понад 750 тисяч. Люди пропонували поміч із різних куточків країни та навіть світу. Зрештою у короткі строки для хлопчика зібрали понад 100 тисяч доларів аби він полетів у США на лікування.
Восени 2018 року трирічний Владислав повернувся додому. Як почувається дитина, як пройшло лікування у Бостоні та що кажуть медики, «Новинам по-рівненськи» розповіла мама Владика – Світлана Кур’ят.Той страшний день жінка пригадує болісно.
«Я покупала Владика і пішла прибирати у ванній, коли почула, як плаче моя дитина. У кімнаті його не було, а плач долинав з кухні. Прибігаю, а мій син горить. Перші кілька секунд шок, я не могла зрозуміти, що коїться. Потім кинулася гасити полум’я руками і нічого не виходило», – пригадує мама Владислава.
Загасила жінка вогонь кухонним рушником, тоді виклала швидку…
Два з половиною місяці дитина перебувала у лікарні Рівного, утім шансів, що хлопчик житиме ніхто не давав.
«Мені зателефонувала якась жінка, вона дала координати лікаря з Бостону. Я повірити не могла, що можна ось так просто зателефонувати до Штатів і лікар підніме слухавку і буде говорити», – розповідає Світлана Кур’ят.
Коли лікар вислухав жінку, то погодився узятися за лікування маленького українця. Рятувати дитину американські медики бралися на безоплатній основі, утім для родини лишалося відкритим питання транспортування Владислава спеціальним медичним літаком.
«Ми б не зібрали ці кошти навіть якби продали усе що маємо. Я така рада, що довкола стільки добрих людей, які відгукнулися і ми зібрали необхідну суму», – каже мама хлопчика.
До Бостона Владислав прилетів 3 липня 2017 року, там на нього  та його маму вже чекали медики та перекладач. Після огляду і лабораторних аналізів оперативне втручання лікарі вирішили відклали через загальне виснаження дитини.
«Лікар сказав, що якщо робити операцію у такому стані він просто може її не перенести. Три тижні вони його годували і робили перев’язки і лише після того взяли в операційну», – каже Світлана Кур’ят.
Як тільки хлопчика поклали до бостонської клініки одразу ж поставили крапельницю із морфієм.
«Мене це дуже здивувало, у Рівному йому давали «анальгін + димедрол» і лише два рази робили «наркотичні знеболення». Я запитала лікаря,  «як так?», це ж може бути залежність… Лікар відповів, що це не справедливо до дитини, адже дорослому боляче навіть коли він палець обпече, а тут хлопчик майже без шкіри. І взагалі він дивувався українським дітям наскільки вони терплячі, що витримують такий біль», – пригадує мама Владислава.
Зі «знеболювальними» прийшов і повноцінний сон. Жінка пригадує, що звичайні препарати не давали дитині того ефекту  і він постійно кричав від болю, нервував, вигинався дугою внаслідок чого рани не гоїлися.
«Взагалі,  поки Владислава повністю не покрили шкірою, він був постійно у медичному сні і зі знеболенням», – розповідає Світлана Кур’ят.
Жінка каже, у опіковій клініці діяльність медиків спрямована на те, щоб звести до мінімуму стресові ситуації у дитини. Так до операційної допускають маму, що правда, лише до моменту поки дитина засне.
«Вони кажуть, якщо дитя гарно засне воно легше вийде з наркозу. Тому лікарі стоять і при потребі чекають – 15, 20 хвилин, скільки треба, щоб дитина заспокоїлась. Для мене це спочатку було дуже не звично, як це я можу з Владиславом піти в операційну. А одного разу він капризував і не хотів вилазити з коляски і нам дозволили так заїхати до операційної. У Владислава планшет на колінах, грає Монатік «Давай танцуй»… Лікар жартує: «Давай Владику наступного разу на велосипеді», – пригадує мама Владислава.
Світлана Кур’ят, узагалі відмічає простоту у спілкуванні медперсоналу та лікарів: «Від батьків нічого не приховують і тільки радіють, якщо вони беруть участь в одужанні дитини. Лікар спілкується з тобою ніби ти друг. Я спочатку думала, що це все гра, але з часом зрозуміла, що вони такі є»
5 місяців мама з дитиною жили в клініці, коли ж почався процес реабілітації вони переїхали до будинку, який благодійно діє від грецької церкви.
«В перекладі назва означає «Допомога чужинцям», там живуть дітки з усього світу, які мають тяжкі хвороби і лікуються у Бостоні», – каже Світлана Кур’ят.
Окрім зовнішніх опіків у Владислава були пошкоджені дихальні шляхи, відтак, щоб хлопчик міг нормально дихати у трахею йому поставили спеціальну трубку.
«Я рік не чула голосу своє дитини. Він навіть плакав без звуку. Після того, як трубку зняли він казав лише декілька слів. Тепер активно вчиться говорити. У нас взагалі ніби нове народження, бо після нещасного випадку йому довелося усе вчитися по новому – навіть голову тримати», – каже мама Владислава.
Нині Владислав бігає і грається, як і інші діти. Він пізнає життя, утім по переду у нього ще багато випробувань.
«Загалом Владику зробили 38 операцій, 15 у Рівному, 23 у Бостоні. Коли я запитала лікаря скільки ще потрібно, він відповів, що все життя», – каже Світлана Кур’ят.
Левова частина оперативного втручання припадає до віку 20 років. Це обумовлено тим, що організм росте, а обпечена шкіра ні.
Наступна операція запланована на квітень цього року. Світлана каже, якщо все буде добре знову поїдуть до Бостона.
«З цією ситуацією прийшло усвідомлення, що немає нічого ціннішого за здоров’я близьких людей. Я пригадую, що коли мені говорили: моя дитина може не вижити, я ніби не чула, не припускала такої думки, – пригадує мама Владислава, – Трохи стресово було, коли нас виписали. Ми гуляємо і я бачу, що на нас звертають увагу. Він відрізняється від інших. Але головне, що він живий, він бачить, чує, він ходить. А ще, я думаю, діти набагато сильніші за дорослих. У клініці я бачила дітей без очей, рук, ніг, але з таким бажанням жити. Вони танцюють на протезах, граються, сміються».
Жінка зізнається, бували моменти коли здавалося що не витримає, але тоді вона казала собі «я це бачу, а він же це все відчуває». З новими силами, терпінням і материнською молитвою вона рухалась далі.
А ще, мама не перестає дякувати усім хто долучився до порятунку її дитини, і переконана, якщо його врятувала людська небайдужість, значить у Бога на нього свої плани…
Підготувала Вікторія Малецька
3 076 переглядів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − дванадцять =