На Форумі видавців було багато кави та книжок. Ні, не так, дуууже багато кави і фантастично багато книжок! Тому, аромат кавового напою і свіжовидрукуваних видань змішалися у інтелектуально смачний купаж літературного свята.
Я сіла на потяг о 6:45 ранку. Мало не запізнилася. Виявляється, у Рівному проблематично замовити таксі о шостій ранку! Починаючи дзвонити в служби за годину до потяга, я дібралася на вокзал лише о 6:35 (а їхати мені максимум десять хвилин). Так, що будьте обережними. Служба 579 не попередила мене, що немає вільних машин. Я дізналася про це сама, коли перетелефонувала за дванадцять хвилин опісля замовлення таксі і мені повідомили, що виявляється вільних машин немає (про що мені не сказали, коли я телефонувала вперше), знаючи, що я поспішаю на вокзал.
Знервована, я на щастя таки встигла! Викликала машину іншої служби.
І от, через три з хвостиком години вже їхала на Львівському таксі із Львівської залізниці (якій 150 з гаком років!) до кав’ярні «Coffeshop Company», що знаходиться на площі Соборній 2а, на презентацію книги «Ода до радості» – спільного авторського проекту сучасних українських письменників.

ода
На презентацію прибули не всі автори книги. Мені пощастило побачити кумирів багатьох українських читачів: Євгена Положія, Ларису Денисенко, Галину Вдовиченко, Макса Кідрука, Олександра Гавроша та Володимира Лиса.
Їхавши на Форум видавців 2014, я думала, яким чином війна вплине на його перебіг. Як жахливі воєнні події останніх місяців позначилися на свідомості письменників.

ода радості
І, одразу, розповідаючи про збірку «Ода до радості», Галина Вдовиченко (головний редактор газети «Високий замок», письменниця, романістка, подруга моєї улюбленої Ірен Роздобудько) торкнулася цієї теми. «Ода радості» – назва Фіналу дев’ятої симфонії Людвіга ван Бетховена. Героїчна тема боротьби і піднесення, через надію до перемоги. Такий дух, за словами письменників, присутній і у книзі, у їхніх оповіданнях. Далі, кожен по-черзі розповідав про написане (не буду передавати зміст, адже можна придбати книгу і самостійно прочитати.).
Далі, отримавши автографи-підписи усіх по-черзі авторів (окрім Лиса, він десь утік), я купила апетитного круасана з бекончиком, сиром і усілякою смачнючою зеленню у Віденській кав’ярні, і бігом, швидесенько побігла до Палацу Потоцьких (а саме Палацу мистецтв) на вул. Коперника, 17, де і проходила основна частина Форуму видавців.
Найголовнішою подією цього дня для мене мала стати зустріч із Леоном Янушем Вишневським автором світового бестселера «Самотність в мережі» Історика, науковця і найголовніше письменника, знавця людської душі та взагалі жіночої сутності. Мені цікаво було, як моя «жіноча сутність» відреагує на нього. Але ще рано про це. Все по-чергово.
11:05, я із величезним та вашкезним ранцем за плечима підбігаю до брами Палацу Потоцьких, де помічаю цілісінький натовп людей і бачу зелене авто-каделак, наповнене книжками, а по-обидва боки – Брати Капранови!

капроновікапронові1Купивши у них дві нові книги авторства письменників (братів-близнюків) із їхніх рук, з їхніми автографами, я придбала квитка за 10 грн. і завдяки йому потрапила на територію, де переді мною білів фасад мальовничого замку Потоцьких. Збоку його – сам Палац мистецтв. У дворі тут розкинувся цілий ярмарок книг, між якими снували великі натовпи-потоки любителів почитати.

палац мистецтв
У палаці мистецтв я віднайшла поетичну кав’ярню «Meridian Czernowitz» (2 поверх палацу, балкон), куди мені не вдалося зайти, бо народу набилося повно! Але, через вікно я побачила Ірену Карпу із новою книгою авторки у руках під назвою «Письменниця. Співачка. Мандрівниця.», котру вона презентувала своєму колу читачів та журналістам.

Карпа
Подивилася на неї, нічого не почула, збагнула, що на Забужко теж навряд потраплю (Забужко мала прийти до цієї кав’ярні о 12:00 на власну авторську зустріч).
Не змогла «просунутися» на Карпу й Забужко, зате встигла дати інтерв’ю Львівському інтернет-виданню «Твоє місто» про останні книжки, які прочитала (Ірен Роздобудько «Одного разу…» та Віктор Гюго «Людина, котра сміється») і продемонструвала книги, котрі вже придбала на Форумі. Мило.
Тоді, я пробралася до коридору другого поверху зі стендами різних видавництв по-боках, де вони продавали собою видані книги. Стенди були пронумеровані. За деякими із них, у ході Форуму, відбувалися зустрічі із авторами та їхні автограф-сесії (де і коли вказувалося у програмі заходу, таким чином можна було отримати омріяного автографа когось із улюблених авторів). Скажу чесно, від величезної кількості людей й книжок довкола я заплуталася. Де який стенд, як мені тут розібратися у цьому Палаці мистецтв?! Але розуміння прийшло швидко, на щастя. Стенди були пронумеровані по поверхах (як номери готелів або палати лікарень). На першому поверсі стенди із 1-го по 199-й, на другому з 200-го, на третьому із 300-го.
Я шукала Стенд № 3, за яким о 14:00 мала бути Олена Печорна (авторка українського бестселера «Грішниця» про тяжку жіночу долю). Перед тим я хотіла потрапити на Винничука (такий-от український Ден Браун, львів’янин із досконалим знанням Львівської історії, особливо прихованих її сторін). Письменник-історик мав бути за стендом № 315 з 12:30. У мене ще було більше ніж пів години, тому я вирішила покинути Палац мистецтв та випити кави десь поблизу і посидіти хоча б трохи.
І тут, біля піцерії «Челентано» я зустріла чоловіка похилого віку, з рюкзаком за спиною, вбраного по-європейському (стиль кежуел), котрий ішов до Палацу мистецтв. Це був сам Винничук, автор «Танго смерті» і ще багатьох-багатьох книг.

111
Випивши Фраппе (холодна кава), та мало не посіявши у «Челентано» свого андроїда (дякую сумлінним та чесним офіціантам цього закладу), я погнала назад до Палацу, до Стенду №315, брати автограф у Винничука. Взяла. А ще почула, що о 13:00 він має бути на Площі ринок у модному та чудовому Львівському закладі «Копальня кави» аби презентувати свою нову книгу «Галицька кухня», котру письменник упорядкував, помістивши до неї кулінарні рецепти Галичини (ними поділилися українські письменники-зірки).

копальня кави
«Я маю там готувати із Піккардійською терцією» підслухала я його звернення до жіночки, котра стояла біля письменника під час автограф-сесії. Піккардійська терція! Я збагнула, що наступною крапкою мого Форумського маршруту стане саме «Копальня кави» на Площі ринок.
На презентацію я потрапила з невеличким запізненням, адже питала дорогою пересічних людей маршрут.
Два учасника гурту «Піккардійська терція» та Винничук готували Бігос перед зацікавленою публікою, котра сиділа за столиками копальні і спостерігала за процесом.Пахло смаженою цибулею.

Вінничук
Винничук постійно вливав до Бігоса багато вина, дуууже багато вина. Ведучою цього кулінарно-літературного шоу була поетеса Мар’яна Савка (признаюся, хто вона ще тоді я поняття не мала, дізналася вже ввечері під час ночі поетичних читань та музикування «Ніч поезії та музики non-stop»).
Співали, жартували, готували. «Я не люблю (з Галицьким наголосом на першу «ю») страви «риба в ананасах», чи «банани з бананами» » – говорив, черговий раз доливаючи вино до Бігоса, Юрій Винничук.

Вінничук1

Галицька рідна кухня – ось, що потрібно тому, хто родився на Галичині. Вона смачна, і якщо підсилити якийсь окремий інгредієнт, то стає схожою на Угорську. Все логічно. Логічно-історично.
Коли Савка скуштувала страву із баняка, який для Винничука був замалий, то сказала, що додала би туди ще солі й приправ. На це пан Юрій відповів їй оригінально й лаконічно. Передаю мовою оригіналу: «Як казала моя бабця «Гавай, фригай, какай, ніц не балакай»». Фригай, це щось типу «смакуй». Значення інших слів, думаю, є зрозумілим для Вас. «Не треба солити в чотири руки» і ще купа кумедних фраз львівсько-діалектичних виривалося із вуст письменника у ході приготування. Пан Винничук не думав, що його «Галицька кухня» вийде такою «грубою», себто багатосторінковою, тому пообіцяв господиням міні-варіант, а цей згодиться для подарунку. До кожного книжкового примірника приліплений фартух. Кльово. Мені пощастило виграти канапку приготовану руками вокалістів гурту «Піккардійська терція».

канапкаНа питання «Хто готував для книги «Галицька кухня»?», я відповіла «Іздрик», адже у Палаці мистецтв біля стенду, де продавалися примірники, на постері я побачила саме його зображення. А ще зображення Галини Вдовиченко й Тараса Чубая. Канапка виявилася неймовірно смачною!
Далі я погнала назад до Палацу мистецтв. Там, біля Стенду № 3 я зустріла Олену Печорну, котра підписала для мене свою нову книгу «Фортеця для серця» та запросила на авторську зустріч (18:00, Рогатинці, 13).

ПечорнаЯ потрапила на цю зустріч і збагнула для себе наскільки вразливою, щирою, витонченою є молода авторка. Добротою у ній дихає кожнісінька клітинка. І хоча її «Грішниця» є твором про жінку, котра пройшла, як то кажуть всі кола пекла, її завершення (себто книги) є світлим, адже світиться надією. Не дивлячись на складність, книга не залишає «важкого» враження.

Печорна1
А тепер про головне!
О 14:45 я зайшла до Зеленої конференц-зали Палацу мистецтв (що знаходиться на другому поверсі) аби познайомитися із успішним та прекрасним Леоном Янушем Вишневським. На моє здивування було досить багато вільних місць, котрі, звісно, заповнилися вже перед самісіньким початком презентації.
Я сіла недалеко від сцени, посередині якої стояв стіл із трьома мікрофонами та трьома стільцями.
Він з’явився вчасно. Тобто о 15-й годині. Із його появою залом пробіглася хвиля ажіотажу та адреналіну.
Зустріч під назвою «Феномен Януша Вишневського» потребує особливої уваги, крім того вона пройшла надзвичайно цікаво та пізнавально, емоційно-насичено, тому я поміщаю її в кінець даної статті. Так би мовити, лишаю найсмачніший шматок на завершення.
Після зустрічі з автором «Самотності в мережі» послідувала автограф-сесія із ним, куди вишикувалася чи не найбільша черга на Форумі видавців.
«Ніч поезії та музики non-stop» стала для мене утомленим розчаруванням. І якби не читання Малковича своєї геніальної поезії, котрий був найпершим серед багаточисельних поетів, певно не було б що й писати.

Малкович

Чесно скажу, мене вистачило лише на дві години. Себто з 22-ї до 24-ї. Далі, я не витримала. Можливо тому, що була твереза (незнаю), можливо тому, що чогось не розумію (хоча сумніваюся). Я прийшла послухати Юрка Іздрика та Андрія Любку, але, нажаль, не дочекалася їх виступу.
«Ви не знаєте, чому так багато порожніх місць, коли говорилося, за день до події, що всі квитки продані?» запитав мене у темряві зали Першого українського палацу дітей та юнацтва хлопець із сусіднього зі мною місця. Цікаве запитання! Тим більше, якщо враховувати, що так квитки були по 60 грн. , а у день події (перед концертом), по 80. Можливо, між цим є зв’язок. Певну кількість квитків продали зарання розраховуючи на те, що інші місця заповняться безпосередньо ввечері 13-го вересня (за 80 грн!.). Можливо.
Я послухала лише декількох поетів.
Певно, раз ці люди потрапили в обмежене коло читців поетично-музичного вечора, то вони мають успіх. Значить вони мають своїх читачів.
Як на мене у їхньому читанні та поезії надто багато самолюбування, типу «погляньте які складні та непоєднувані слова я поєднав (чи поєднала). Яким ексцентричним голосом я це читаю.».
«А можна будь ласочка Іздрика та Любку», думалося мені. Але виявляється, не можна було. Куроче, я пішла з того Палацу юнацтва. Не вважаю я то все мистецтвом, воно фальшиве та надумане. І діло не в складності й сучасності. Просто, деякі люди вміють складати слова таким чином, що все в тобі заводиться і ти реагуєш на них, мов на заклинання. А декому цього не дано… Все ж моя думка є суб’єктивною.

«Із Іздриком».

Не витримавши незрозумілої мною геніальності почутих поетичних авторів (Малковича це не стосується) під час «Ночі поезії і музики non-stop» та не дочекавшись Іздрика я прийшла подивитися на нього, як каже Кличко «в завтрашній дєнь», себто 14-го вересня, о 14-ій годині до кав’ярні Палацу мистецтв.
Людей набилося багацько! До аромату книг та кави домішався ще й запах тютюну та вишні цигарок.
Іздрик прочитав декілька віршів. Високий та худий, в темних окулярах, не знімаючи які він дивився з-під лоба на усіх присутніх своїми світлими очима.

Іздрик
«От і закінчується Форум, Слава Богу». – розмовляв речетативно своїм хриплим монотонним голосом.
«Прочитайте щось із своєї поезії, що Вам хочеться читати» – звернулася до Юрка дівчина-організатор.
«Що хочеться читати… вже нічого не хочеться читати» – відповів їй Юрко. І тема війни йому набридла, вірніше, весь жах ситуації і депресивність від того, що відбувається в країні. Й складна тематика війни. Тому, читав «не про війну».
І це було мистецтво! Це є мистецтво! Бо його вірші, як заклинання, дійсно (якимись незбагненними силами) спонукають тіло реагувати на них певними емоційними (гормональними?) коливаннями.
«Юрко, як ви відноситеся до політичних кумирів нашого народу (типу Кличка)? ».
«Я просто аху…ю від нашого народу». Тому Юрко проводить найбільше часу у своєму домі в Калуші і старається чим менше виходити на двір, щоби чим менше аху…ти.
При написанні віршів автор користується словником римування. Не тому, що не може знайти потрібної рими (де там, то йому дано, то в нього в крові і зовсім не надумане, бо від Бога!), а тому, щоб побачити усі можливі варіанти рим. А раптом щось зацікавить.
Якось він шукав риму до слово «песик» і серед перерахованих слів комп’ютер видав йому слово-риму «Іздрик».

Іздрик1
Маргінальний соціопат. Чи соціопатичний маргінал.. Насправді Юрко є дуже романтичним. Вірші поета видають його душу! І долітають прямісінько до душ інших людей. Це мистецтво, бо від нього мурашки.

«Феномен Януша Вишневського»

Привабливий чоловік. Певно, ніколи не був обділений жіночою увагою. Тихим солодким баритоном, м’яким та приємним баритоном він зачаровує та викликає бажання слухати.

Вишневський
Спочатку, він сказав декілька слів Англійською.
Потім – Німецькою.
Потім – Російською.
«Ще й поліглот» – подумалося мені.
Але говорив він Польською, бо вважає цю мову рідною.
Януш Вишневський розмовляв уривками. Так, щоб перекладачка, молода пані, встигла адаптувати сказане – Українською. Тому у мене це все викликало відчуття «тезисності» поданої інформації. Так і писатиму:
У зеленій залі для конференцій, 13-го вересня об 15-й годині Януш Леон Вишневський, попиваючи кока колу, презентував свою нову книгу «Grand готель».
Література – хобі для нього. Пише щодня, але програми для комп’ютерів.
Вечори п’ятниці, суботи та неділі письменник виділяє для написання літературних творів.
Його дружина – наука.
З літературою має теплі стосунки.
Науку та літературу поділяє на два різних світи.
Його книги перекладені дев’ятнадцятьма мовами світу. Зараз перекладаються 20-ю – Вірменською.
І ніколи не перекладалися Німецькою!
Вісім років прожив у Франкфурті (Німеччина). Там його знають, як науковця.
Його німецький шеф, будучи в Санкт-Петербурзі, побачив на Невському проспекті постер із зображенням Леона. Тоді й дізнався, що має справу не лише з науковцем, а й з одним із найуспішніших письменників світу.
Grand готель існує у реальному житті.
Ефект проживання у готелях подібний до ефекту подорожування в потягах.
Анонімність. Світ, де можна сховатися на певний час.
Люди в готелях, як і у потягах, зважуються розповісти те, що не розповіли б за межами цих місць – свої таємниці.
Історії з реального життя. Історії з історії. Але це не є історична хроніка. Це літературний твір, відзеркалення реальності.
Всі у Польщі знають про Grand готель. Він знаходиться у місті Сопот (біля Гданська). Побудований у 1827 році. Територія Польщі тоді належала Німеччині.
21-го вересня 1935 року у Grand готелі мешкав Адольф Гітлер. Він приїхав туди, аби з вікна спостерігати за занепадом Польщі. Але цього він не побачив.
Януш має копію рахунку Гітлера за проживання у цьому готелі (оригінал міститься у Німеччині).
У Сопоті проводилися фестивалі музики, відповідно там зупинялися зірки музичного світу.
Алла Пугачова випила там багато горілки.
Великий безлад лишили по-собі у Гранд готелі Мік Джагер із іншими музикантами легендарного «The Rolling Stones».
Свого часу у готелі зупинялися Шарль де Голь, Фідель Кастро.
251-252-253 – кімнати у яких жив Адольф Гітлер.
В номері Гітлера зупинявся Путін. Він святкував 70-річчя Другої Світової Війни. Для російського президента виділили цілий поверх. Його кухня займала три кімнати.
Для нього зробили спеціальне ліжко.
Після від’їзду Путіна, частину речей, якими користувався президент РФ спалили аби ніде не лишилися сліди його ДНК.

Вишневський 1
Під час Другої Світової Війни мати Леона Вишневського зупинялася в цьому готелі. Вона народилася у Берліні в один день із Гітлером. Тато Януша перебував під час війни в концентраційному таборі.
Мама не навчила його любити німців.
Батько не навчив їх ненавидіти.
Коли грав Польський чи Німецький гімни його мама завше вставала.
Але, коли грав Польський гімн, вона плакала.
Розділи книги «Grand готель» – номери кімнат, де відбувалися описані події.
Письменник наголошує, що історії усі сумні.
Леон погано вчився у школі. І одного разу його батько сказав синові: «Якщо не будеш вчитися, то станеш політиком».Януш Леон Вишневський двічі магістр, відомий науковець, який має купу наукових титулів та відзнак бо (цитую письменника) «Боронь Боже! Боронь Боже стати політиком!».
«Найважливіше для автора – подарований час» – сказав Януш своїм приємним баритоном.
Подарований читачами час, адже кожна хвилина, кожна секунда, кожна мить – безцінна! І, витрачаючи час на його книгу, читач віддає письменнику найцінніше…

фінал

Олександра Григорчук

5 472 переглядів

2 комментарі на “Найважливіше для автора – подарований час… або Форум видавців у Львові очима сайту «Новини по-рівненськи»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − дванадцять =