Історія кохання дубенчанки Галини Килюшик та молодого хлопця із Здолбунівщини цієї осені мало розквітнути ще сильніше. Адже після п’яти років зустрічей, романтичних побачень вони планували одружитися. Здавалось, що цьому коханню вже ніщо не завадить. Навіть армія, бо в травні 24 річного Ігоря Гагіна призвали до війська. Але скоро він мав приїхати у відпустку і одружитися із свою нареченою. 
Та щось пішло не так і зі Сходу молодого хлопця привезли в домовині…
Через два тижні після похорону коханого Галинка Килюшик зібрала всі свої сили і прийшла в редакцію, аби розповісти про те, що відбулося в її житті. Бо є ті, хто боїться розголосу і хочуть, щоб про це мовчали. Але Галинка і рідні покійного не вірять в те, що кажуть у військові частині, де служив їх Ігор. А говорять там про самогубство…
– Весною Ігорю прийшла повістка з військкомату. Вже в червні він читав присягу у військовій частині міста Павлоград, Дніпропетровської області. Я їздила до нього на присягу. Коли він був в «учебці», то ми з ним часто розмовляли по телефону. Все було добре. Через трішки часу Ігоря перевели в іншу частину, але у тому ж місті. Тоді вже не було можливості часто спілкуватися. Але його голос я чула через день. Ми обоє з нетерпінням чекали цього часу, коли можна було спілкуватись. На розмови мали півгодини, – розповідає Галинка.
– Я перепрошую, за можливо не коректне питання. Але розкажіть, будь ласка, про що Ви розмовляли? Може Ігор тоді жалівся на щось в армії? 
– Розмовляли ми про все на світі. Але він ніколи не жалівся. Звісно, що нам бракувало часу на розмови, бо мало часу на це в частині виділяли. Ігор розповідав, що постійно він щось робить: по замітає, то прибирає, то ще щось… Був лише один командир з яким військові справді займалися тренуваннями та тим, що положено в армії. А так, здавалося, що вони наче обслуговуючий персонал.
– Галинко, а Ігор розповідав про «дідівщину»? Чи такого в армії вже нема? Говорив він про бійки, або якісь непорозуміння?
– Та начебто там все добре було. Хлопці йому довіряли. Про бійки й суперечки він нічого не розповідав. Знаю, що кожних два дні їх провіряв медичний персонал. І на наявність синців теж. 
– Минало літо в армії. Ви спілкувалися і чекали на зустріч… Можете пригадати останню розмову. Чи сповіщало щось про лихо?
– Це було неділя. 26 серпня. Перед розмовою з ним я говорила із його мамою і ми говорили про те, що я поїду в військову частину, щоб провідати нашого Ігоря. І коли я йому це сказала, то він дуже зрадів. Був щасливий. Казав, що з нетерпінням чекатиме на приїзд. Але ми ще у вересні мали зустрітися. Ігор планував на кілька днів приїхати у відпустку. Ми мали розписатися, щоб потім, як я буду до нього їхати, могла назватися його дружиною. І тоді нам дозволили б довше бути разом.
Цієї осені в нас мало бути справжнє, щасливе весілля. Але Ігоря забрали в армію. Тому думали, хоча б розписатися. 
Також він тішився і мав в планах взимку приїхати до мене на день народження. Бо останніх два роки йому це не вдавалося. А цього разу обіцяв, що обов’язково буде зі мною…
– Важко Вас слухати, чути цю біль і стримувати сльози. Пробачте, але розкажіть, коли Ви дізналися про трагедію, яка сталася із Вашим нареченим. 
– Я чекала на 28 серпня. Бо вдень Ігор мав до мене подзвонити. Але близько 5-ої ранку зателефонувала його мама. І я почула: «Доню, прокидайся. Нашого Ігоря вже нема!». Мамі сказали, що він застрелився сам. В той час він чергував на пості. О 2 ночі його мали заміняти. Сказали, що він встав на коліна. Положив годинник збоку. Взяв автомат до підборіддя і …
А через день його привезли додому в село Нова Мощаниця. Приїхав один прапорщик, психолог і троє людей з Здолбунівського військкомату. 
Психолог була зі Сходу з його частини. Але нас вона обманула і сказала, що місцева, з нашого райцентру. Але я її потім на фотографіях впізнала, де Ігор із хлопцями був. Вона розпитувала про наші стосунки. Чи не було між нами сварок. В селян теж питала, чи сім’я благополучна. Бо з неблагополучними їм простіше. А тут виявилось, що і в сім’ї і у наших стосунках все добре. А як могло бути по-іншому, якщо ми були щасливі і чекали на день нашого одруження, щоб вже нарешті бути разом.
– Коли привезли Ігоря, вони якось пояснили те, що сталося? Чи відомі причини? Може є ті, хто міг би бути причетний до цієї історії?
– Привезли Ігоря із пакетом на голові. І строго заборонили нам його знімати. Він був дуже сильно загримований. Я професійний гример, але такого ще не бачила, щоб стільки гриму було накладено. Ігор мав синець на оці. А на чолі була вм’ятина, наче від прикладу. Так говорили й ті, хто знає, як виглядає приклад. Навіть працівники військкомату, як побачили цю вм’ятину, то почали переглядатися між собою. Бо ж це типу самогубця привезли, а виглядало, як жорстоке побиття. 
Чоловік сестри був в АТО і він бачив самогубців не раз. І він казав, що якби це дійсно було самогубство, то Ігор виглядав би зовсім по-іншому. І взагалі, маківки не мало бути, судячи по словах військових, як це відбувалось. 
А тут… вся права сторона була побита. І вм’ятина в черепі була. І били чимось важким. На носі якісь цятки були. На фото з близька, із місця подій, було видно сліди узорів взуття. 
Коли грим зійшов, то синці ще більше проявилися. 
Всі були шоковані від побаченого. Люди тоді розуміли, чому ж заборонили знімати той пакет з голови. Ігоря нам привезли у військовій формі. Але вдома її зняли. І оділи в весільний одяг, який він мав одіти в вересні на наше одруження… 
Цього вечора мама стояла над його домовиною і було знято відео-звернення до цілої України. Ми просимо розголосу у ЗМІ і підтримки в людей, бо бачимо, що від нас щось приховують. А ми хочемо знати правду, бо наш Ігор не міг таке зробити. 
– Галинко, чи стало відомо щось більше про цю трагедію після поховання Ігоря?
– Після похорону мама поїхали у Павлоград. У військову частину. Там мамі сказали, що вони не знають, як так сталося. У заключні було написано, що він застрелився з метою самознищення із трьох видів зброї.
– Я перепрошую, але перепитаю. Із трьох? Це як? Одною не вийшло, то іншими добивав себе? 
 Виходить, що так. Повідомили, що з гвинтівки, а з автомата Калашникова і з дрібнокаліберної вогнепальної зброї. Зараз цією справою займається військова прокуратура. А через місяць має бути загальна експертиза. 
Також нам вдалося дізнатися, що їх періодично возили на Механічний завод. Вони там охороняли об’єкт. Між постами 1 кілометр. Тому хлопці один від другого були далеко. Щоб ви розуміли недалеко він них прифронтова зона. Здається годину їхати електричкою до Слов’янська, якщо не помиляюся. Бо Ігор таке розповідав. 
У нас є підозра, що тої ночі він міг побачити щось не те, що треба. Хлопці із частини бояться щось казати, але говорять загадками і кажуть, що це не він. Також розповідають, що ця страшна ніч була дуже тихою. Хлопці кажуть, що чули, як щось падало. А потім був вистріл. Але нікого із солдатів туди не підпускали. Бігли одні командири. На тому пості щось не те. Хлопці бояться і не люблять туди їздити. І це дуже підозріло. 
– Дійсно, якось дивно. Будемо сподіватися, що прокуратура проведе чесне розслідування і вдасться дізнатися, як все насправді там відбувалася. 
 Мама Ігоря, як була в Павлограді, то їздила до слідчої, яка цю справу веде. Їй показали фото з місця. На них Ігор лежить так, наче його положили. Світлини чомусь дуже розмиті, не якісні. На них видно, що був вистріл. 
Колись Ігор займався єдиноборством. І дуже добре бився. Але думаю, що він не міг з усієї сили давати кривднику здачу, оскільки це міг бути хтось із своїх. А може їх було багато. 
Якось так дивно все. І дивує, що на та ці пости їх відправляли по одному та ще й без бронежилетів і касок. Тим паче, що слава про цей пост ходила не хороша. 
Місцеві називають цю ВЧ – частиною смертників. Бо там не раз подібне стається. Ми навіть почали шукати рідних тих хлопців, які додому повернулись в домовині і типу після «самознищення». 
Там страхітливе місто. Все сіре і дуже багато страшних на вигляд людей. На вигляд злих і наче ображених на світ довкола. Мешканці Повлограда казали мамі, що нам нічого не вдасться добитися. Але ми сподіваємось на справедливість. Наш Ігор пішов в «Нацгвардію» не для того, щоб його вбили і повісили клеймо «самовбивці». Він любив життя і так хотів жити… 
Спілкувалася Ксеня ГАЛИЦЬКА (Блог “Знай більше”)
3 106 переглядів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + двадцять =

НОВИНИ