Химерні образи подекуди виникають у голові митця – виповзають з глибин підсвідомості, покидають своє темне лігво. Вмощуються поривчастими мазками на полотні – лишаючи його цнотливості. Їдкуватий запах розчинника лоскоче ніздрі вступаючи в акт любові з масляними фарбами. Пензель покриває поверхню – сіро-голубий – холодний, бруднуватий і безжальний, як правда, яка атакує душу і серце. Велюрові шпалери з золотавим візерунком були такою переконливою приманкою – тепер від них лишились лиш подерті клапті, які зверхньо та єхидно демонструють неприступну стіну об, яку так швидко розбилися всі мрії та надії. Темно коричнева фарба під натиском і болем перетворюється в брудну, припалу пилом підлогу. Дерев’яні дошки такі ж мертві, як і любов, як і любов давно припали пилом, зсохлися та покрилися мереживом з глибоких тріщин… В самісінькому кутку кімнати на хиткому стільці в полоні власних почуттів сидить Вона. Рука вміло виводила жіночий силует – скуйовджене волосся, худі, опалі плечі, тісно зжаті між собою коліна і безнадійно опущені руки. На худе та зморене тіло надіта гамівна сорочка. Колись це тіло любило танцювати, бігати, вигинатись дугою…кохатись. Воно любило бути вільним і незалежним – та цього не любив Він. Занадто вже бурхливим і нестримним Воно було – не до снаги йому було за ним ганятись. Одів сорочку, зав’язав тісненько рукава та вмостив біля себе. Задоволений. Гладить по голівці, говорить гарні слова, цілує у вуста… Любить. Змирилася. Звикла. Їй навіть це стало подобатись. Бува пригорнеться до нього і шепоче про своє кохання, Він вже давно дрімає, а Вона все шепоче. І велюрові шпалери так доречно доповнюють неповторну атмосферу інтиму між цими двома.
Дивно, затримується – зв’язані руки по затерпали, шлунок неприємно смокче, серце тривожно калатає… Приходить пізно… Вона мовчить. Він теж… Мовчанка стає нестерпною. Зривається… кричить, репетує, допитується, плаче… Він мовчки бере голку зосереджено протягує у вушко чорну нитку (він знає, що вона любить чорний колір) і зшиває її вуста – Вона така хороша коли мовчить. Гладить по голівці, цілує… Любить. Так добре не чути докорів, безкомпромісних запитань. Зручно.
Все частіше від нього чути запах інших жінок, все частіше помітні сліди зрад. Подекуди в ночі лунає ледь чутний стогін. Припухлі повіки та мокрі простирадла – сліди безсонних ночей та гірких сліз. Нестерпним для нього стає її погляд, важким – надто багато в ньому правди, надто багато сліз , надто багато любові. Неможна щоб Вона так страждала. Не правильно. Жорстоко. Не треба їй цього бачити – бере голку та зшиває її повіки. Добрий – він турбується про неї. Гладить по голівці, цілує… Любить. Перед тим, як іти лишає їй м’якого медведика, аби не сумувала, поки Він втішається доступними молодими тілами.
Зморене тіло вже не пручається. Воно мовчить. Не бачить правди. Тіло вірно сидить на стільці і чекає… Він навіть розв’язав їй руки ! Довіряє!
Полотно вологе, живе. Пензлі ще в фарбі. Від випарів розчинника підступає приступ нудоти. Тіло починає лихоманити. Холодна вода змиває сліди цілої історії з рук та пензлів, та поволі приводить до тями. В коридорі чути клацання замка та скрип дверей.
– Привіт, що робиш ?
– Тільки, що дописала картину.
Заглядає до кімнати. Дивиться. Мовчить.
– Це моя інтерпретація любові… ну те що робить кохання з людиною…
– Гарно. Ти в мене талант.
Цілує її у скроню та йде на кухню.
– Знаєш коханий я нарешті вирішила змінити ці велюрові шпалери

13Mari Posa

А я лиш хочу бути там, де ти…

tomat_green-01

876 переглядів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 3 =

НОВИНИ