bezy-myanny-j555Герой нашого інтерв’ю – правоохоронець, який не побоявся кинути виклик системі та покинув анексований півострів, залишившись вірним українському народові. 
Роману 33. Вже два роки він працює в одному із спецпідрозділів поліції Рівненщини. Разом із дівчиною, яка подалася на материкову частину України вслід за коханим, вони одружилися та народили сина. Бачаться рідко, адже власного житла не мають, і мусять їздити за двісті кілометрів, то на Житомирщину, то у Рівне, аби на вихідні побути разом.
Та Роман не скаржиться, каже, що має руки та ноги і невдовзі вирішить питання із помешканням, аби ввечері після роботи повертатися до сина, у якому росте справжній українець.
— Романе, розкажіть про день, коли Ви зрозуміли, що Ваше життя вже не бути таким, як раніше.
— Ми всі бачили «зелених» людей, ще з самого початку. Військові в перші дні намагалися боронити частини. Але їм відключили воду, світло, команд жодних ніхто не віддавав, зв’язку не було. А потім сказали, хто хоче, ми даємо коридор. Більшість звісно залишилася. А з міліцією ситуація була взагалі інша. Міліцію взагалі ніхто не захоплював. Це все було вирішено чи по телефонах, чи задовго до цього. Я приходжу на роботу, а в нас на будівлі вже триколор висить. Нам просто сказали: здаємо паспорти, отримуємо російські, приймаємо присягу перед Колокольцевим. Я запитав, чи можливо збори будуть, чи якесь обговорення цього всього, що відбувалося. Але там все було вже вирішено одностайно. Ні в кого таких питань, крім мене, не виникало. Дискутувати не було з ким. Мені сказали, що президента немає, міністра немає. На вулицях — повна анархія. Ми перекриваємо кордон на Крим і переходимо у склад Російської Федерації. Тут я зрозумів, що треба приймати рішення, а рішення було тільки одне.
Тоді командир викликав мене до себе, і запитав що я хочу робити. Я сказав – звільняйте мене, бо я вже приймав присягу – українському народові, Україні. Двічі у житті це не робиться.
Він сказав, що не може мене, бо на роботу мене приймало МВС України. А України в Криму більше не існує. Якщо я хочу – можу їхати в Київ, і там вирішувати свою долю. Я боявся, що мене не випустять. Але я встиг виїхати. Потім до моєї подруги приходили і шукали мене. Але я вже був у Києві.
— Як Вас зустріла столиця? Чи не дивилися на Вас, як на розвідника, сепаратиста?
— За увесь час і нині я жодного поганого слова не почув. У мене навіть періоду адаптації  не було. Я навіть не відчував, що я тут чужий, що все життя пропрацював в одній команді, а тепер працюю з іншою.
У нас  по телебаченню показували, що в Україні твориться бозна що. Все захоплено, все горить, всі зі зброєю. Телевізор — це одне, а люди є люди. Мені казали, що як тільки я заговорю російською – мене розстріляють. Хлопці з Криму мене попереджували, що я роблю помилку, а назад повернутися не вийде.
— Як Ви думаєте, якби Ваші товариші знали те, що знаєте Ви, бачили тих людей, з якими працюєте Ви, чи обрали вони сторону Україну і поїхали б з Вами?
— Не знаю. Але, думаю, такої можливості у них вже немає, як і тих ілюзій, які їм нав’язували – зарплати у тисячі доларів, квартири, машини і звання. Крім того, люди прив’язані до території, на якій живуть. Не до України, а до свого побуту. Діти ходять до шкіл, жінки працюють на роботах, кожен займається своєю справою. А зірватися з місця і поїхати… Вийде він із потяга, на вокзалі у будь-якому місті і що? Його ніхто там не чекатиме. Ніхто ж не казав тоді — їдьте, а ми вас підтримаємо. Ті, хто їхав – їхав хаотично. Наосліп.
Там в Криму все вирішували за всіх. Там не було часу на роздуми. Прийшов — давай міняй паспорт і роби те, що робив.
Хтось говорив… Але розмови розмовами. Але я знав, що тільки час покаже, хто є хто. А прокидатися щоранку і думати, що ти зрадник, негідник, чи ти все зробив правильно, чи може не правильно — я б так не зміг жити. Я не знав, чи мене приймуть, чи дозволять робити те, що робив все життя – служити державі, але нехай скажуть мені це і звільнять, якщо ні.
— У будь-якому разі, Ви не шкодуєте про свій вибір?
— Саме цікаве і приємне в моєму житті почалося тут, на Рівненщині. І в сімейному житті і нових друзів, товаришів зустрів. За дуже короткий період часу, все, про що мріє і планує справжній мужчина, завдяки моїм колегам, друзям і родичам – все вдалося. Я думав це затягнеться на період адаптації. Але все сталося відразу. Я не шкодую ні про що. Це потрібно було зробити раніше. Син народився. Назвали Святославом. Йому вже 11 місяців, а я його бачив кілька разів. Треба вирішити питання з житлом, щоб виховувати сина і бути з дружиною.
Повідомляє відділ комунікації поліції Рівненської області
492 переглядів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + 10 =

НОВИНИ