Нині дуже болючим для українців є питання внутрішнього переселення наших співвітчизників зі сходу. Хай в якому регіоні України ти не живеш, якщо маєш людяність – відгукнешся на прохання допомоги нових жителів. Кожен українець повинен пам’ятати головне, що нас об’єднує – любов до ближніх. Постає лише питання: кому допомагати: тим, хто жив повноцінним життям в рідних краях ще за мирних часів, чи їхнім опонентам, котрі так і не знайшли себе в якійсь конкретній діяльності, не важливо в який період і якій частині України їм доводилося проживати. А тут вже виникає дискусія: хто за кого. На Полтавщині дружно приймають переселенців, не залежно яка в них життєва позиція (дев’ятий в рейтингу обласний центр по підтримці ВПО). А от з якою вдячністю оцінюють цю допомогу ті чи інші переселені громадяни…0SnrAi4UQ-Y

Як кореспондент обласного сайту «Новини по-рівненськи» я мала нагоду зробити невеличкі порівняння про переселенців, котрі не так давно оселилися в райцентрі Глобине, що на Полтавщині, та селі Землянки цього ж району. Переді мною була ціль знайти подібне і протилежне між людьми, які опинилися в аналогічній життєвій ситуації. Вони були змушені покинути рідні домівки в пошуках щасливішої долі. Отже, за яким принципом ці люди шукали кращого життя? Що їх поєднує і що відрізняє? Проблема то одна, але до вирішення її кожна сім’я відноситься по-різному. І не збрешу, якщо скажу, що вони всі розгублені, але одні намагаються жити теперішнім – будувати майбутнє, а інші не вміють (або не хочуть) планувати завтрашній день, невідомо чого чекають.

Загальний коментар по ситуації з ВПО (внутрішньо переселених осіб) в Глобинському районі для журналістів з різних областей України провів в. о. голови Глобинської РДА Володимир Молодчин.

̶  Загалом по Глобинському районі офіційно зареєстровано 520 осіб-переселенців (приблизно 50 % пенсіонери), 77 з них нині знято з обліку (часто зустрічаються східняки, котрі приїздять до Глобинського райцентру лише щоб отримати статус ВПО і одразу ж повертаються додому). Внутрішньо переселених дітей 69, хоча вже на території району у сім’ях, котрі переїхали, народилося ще двоє діток. Більшість приїжджих розселили по сільських місцевостях. Були і такі переселенці, котрі приїхавши до Глобино мали чітку позицію: «Затєснить укров», але так як їхні ідеї не увінчалися успіхом, у скорому часі вони поїхали додому. Глобинська райдержадміністрація та сільські ради (підпорядковані цьому районному центру), на базі яких оселилися нові жителі, надавали одноразову фінансову допомогу переселенцям. Зокрема у Глобинській РДА виділялося від 200 до 500 гривень на сім’ю. Полтавська обласна благодійна організація «Спілка Самаритян» стала партнером програми «От семьи к семье» («Від родини до родини»). Минулорічно вони надали допомогу у розмірі: 70 продуктових наборів, 20 комплектів зимового одягу, 15 ковдр і 15 комплектів постільної білизни.

В Глобинському районному центрі зайнятості зареєстровано 38 осіб-переселенців, 29 з них отримали статус безробітних. 8 людей працевлаштовано, а 11 залучено до громадських робіт, ̶  прокоментував Володимир Петрович.

На скільки сильно відрізняється рівень життя середньостатистичних жителів сходу і чи однаково рівні можливості вони отримали, переїхавши жити на Полтавщину? Звичайно, мета для всіх одна – мир. Але чи в одному світлі вони аналізують значимість проблеми? От тут якраз і виникає та суттєва роздільність.

Проаналізувавши рівень сприйняття життя двома окремими сім’ями, які поселилися в 30 кілометрах одна від одної, я зробила певні висновки: не те відіграє роль куди люди перебралися жити, а їхнє реальне бачення майбутнього, або ж його відсутність.

Юрій Рябов з дружиною Рітою Ванжою та сином Микитою переїхали жити до села Землянки 9 травня 2015 року. Поки у їхніх краях панувало мирне небо – ця молода сім’я мешкала у місті Попасне Луганської області. Як почалися обстріли, із зони розмежування перебралися в місто Артемівськ.

–  Але, узгодивши з дружиною, я вирішив втілити дитячу мрію і переїхати жити на мальовничу Полтавщину – Україну по духу, – зазначив пан Юрій. – Цей кремезний чоловік не розуміє людей, котрі не хочуть жити в селі, адже, на його думку, велику цінність мають продукти вирощені власноруч.

 – На початках жителі села активно допомагали хто чим міг, це надало суттєву підтримку, за що ми їм дуже вдячні, – зазначила пані Ріта.

Ця сім’я активно підтримує Україну, обоє за професійним спрямуванням медики. Як і в рідному Попасному, в селі Землянки працюють за фахом. Шукаючи вільні вакантні місця по своїй професійній обізнаності, в Інтернеті натрапили на оголошення, що у село Землянки потрібні фельдшер та медична сестра. Звичайно, бентежить, що в тій місцевості за півроку пошуку кваліфікованих працівників не могли знайти підходящих кандидатур (фельдшер, котра працювала до цього, вийшла на пенсію). Та й одночасно тішить, що такі нарешті знайшлися, й одразу двоє. І хоча рівень заробітної плати в Землянках значно нижчий (в чотири рази), ніж у Первомайську, де доводилося працювати Юрію, тут панує мирне злагоджене життя. Молоді люди кажуть, що одразу не звично було після міста прижитися до села, але вже асимілювалися. В тепер уже їхнє село лише тричі на тиждень ходить автобус, відсутні розважальні та культурні центри і т. д. Проте додому не хочуть, в Землянках за сприяння сільської ради купили власний будинок, і з них вже автоматично зняли статус переселенців. І хоча у Попасному працювати було цікавіше, та робота всюди одна – допомагати хворим. Зі слів Юрія Рябова  –  в місті люди в якійсь мірі нахабніші, ніж у селі. Єдине про що мріє – забрати маму із зони АТО, а та нині категорично проти залишати квартиру, в якій прожила більшу частину свого життя.

– У нас не було бажання покидати свою країну, та й якби так сталося, я б обов’язково шукав діаспору в будь-якому куточку світу. Мені все рівно де бути українцем, – зауважив Юрій Рябов. На Луганщині йому неодноразово доводилося наражатися на небезпеку зі сторони так званої ЛНР, бо всесторонньо сприяв тому, щоб Луганськ залишався українським. Був організатором місцевих виборів, за що одного дня сепаратисти вивезли за місто і дуже сильно побили, неодноразово погрожували вбити. І пропрацювавши більше року під ворожим прицілом, там де день триває як рік, все ж дійшов до висновку, що треба змінювати обстановку і з сім’єю переїздити у більш тихі регіони. Юрій з впевненістю заявляє, що ніхто й ніде не притісняє російськомовне населення, хоче, щоб цей стереотип пошвидше викорінився. Зокрема їхній семирічний син з власних переконань розмовляє українською, і радіє, що відвідує школу де викладають суто державною мовою.ykOgokwwAqc

Зараз раніше оповідане молоде сімейство товаришує з сім’єю переселенців Череп. Андрій Череп нині обіймає посаду сільського голови в Землянках. З дружиною Надією та дочками Ярославою і Діаною 14 серпня 2014 року переїхали з міста Антрацит, що на Луганщині. Пан Андрій спілкується виключно українською літературною мовою (про це журналістів заздалегідь попередив в. о. голови Глобинської РДА Володимир Молодчин).

– Я думаю українською, тому й говорю рідною мовою, в якому б місті я не був. Мої діти і дружина спілкуються як українською, так і російською. Щоправда, вдома в нас звучить тільки державна мова. Звичайно ж я підтримую Україну. Я не можу розрізняти такого поняття, як любити Україну, це все рівно що сказати: люблю дихати. Я – українець, живу для своєї країни, працюю для того, щоб вона розвивалася і дуже хотів би повернутися в мирне життя.

Андрій Череп впевнений, що якби не вплив зі сторони, такого роз’єднання, як є зараз, у нашій країні б не було.  І додав, що партійна і державна робота повинні бути розділені.

Переселенці – вони з одним хвилюючим питанням, та різні за характером, стилем життя і у кожного своє сприйняттям. Від вже оповіданих медиків зовсім відрізняється менталітет багатодітної сім’ї Фененко. Ті приїхали до Глобино з міста Зугрес (Донецька обл.) вже півтора роки тому. Ці люди з нетерпінням чекають коли закінчиться війна і вони спокійно повернуться додому. І, хоча в розмові вони підтвердили, що на новому місці їм живеться комфортніше, ніж вдома, чомусь пристосуватися ніяк не можуть. Нажаль, з нами зустрітися погодилися лише двоє їхніх наймолодших дітей: Соня (3 роки) і Даня (6 років). На запитання: де ж старші ваші діти? –  ми почули невтішну відповідь: всі в будинку, вони не захотіли виходити. І чомусь мені здалося, що не війна вплинула на їхню замкнутість, а саме виховання (тобто життєва позиція батьків). Діти поки не знайшли спільну мову з однолітками, не мають друзів у школі. Зі слів їхніх батьків, причиною є те, що останні розмовляють російською. Але ж коли у людей є спільні теми для розмов, хіба мова є бар’єром у спілкуванні?

Цій сім’ї щедро допомагають волонтери, при чому виключно самі пропонують допомогу. Небайдужі глобинівчани посприяли, щоб було все необхідне для проживання в трикімнатному будинку, який був наданий Фененкам. Місцеві волонтерські організації абсолютно забезпечили лікуванням їхню поранену 17-річну дочку.

І все рівно, ці люди не можуть себе знайти, не мають власного потенціалу, мети. Можливо, причиною є те, що з їхніх слів, вони не підтримують ні одну зі сторін конфлікту. Звичайно, тут в кожного власна позиція. Проте, ця багатодітна сім’я вважає, що якби українська військова сторона не відстоювала своїх територій, лише тоді їм жилося б спокійно, не було б стільки жертв. Постає питання: спокійно в якій країні!? До цього вони відносяться вкрай байдуже…Ця сім’я ображена на українську владу. Вони хочуть лише, щоб все повернулося на свої колишні місця. Звичайно, цього бажає кожен, проте, якщо вже маємо таку катастрофічну ситуацію, до якої призвела якраз-то несвідомість деяких людей, повинні шукати шляхи як з неї пошвидше вигребтися.

Коли військові дії тільки починалися, декілька місяців Фененки жили в бомбосховищі, але все ж вирішили втікати від нереальних для існування умов. Та ще й з п’ятіркою діток. В Глобино потрапили випадково, запросив інтернет-знайомий із цього міста. До того їм було запропоновано жити і в Західній Україні, зокрема в місті Зарічне Рівненської області.

– Так, як там підводи з кіньми вільно їздять по місту, відсутні робочі місця і вкрай занедбане житло, пробувши півгодини в Зарічному, вирішили, що не на такий рівень життя розраховуємо, – сказав багатодітний батько Олексій Фененко. А його дружина додала, що Зарічне їх аж ніяк не вразило.

– До Росії не поїхали жити, бо не маємо відповідних документів. А з п’ятьма дітьми тяжко бігати по різних інстанціях, – додала пані Олена (багатодітна мати).OtzpnHDTQRI

Що ж до роботи – обоє безробітні, Олена в декретній відпустці, а її чоловік, за фахом будівельник, в Глобино хотів отримати посаду системного адміністратора, проте почув відмову. Обоє сказали, що на ту роботу, яку їм готові були надати місцеві підприємці, не хочуть іти працювати, в кожній наданій вакансії не влаштовували якісь фактори. Але, разом з тим, живуть вони вкрай бідно. І ось в мене думки розділилися, якщо тут така занедбана хатинка для них комфортніша ніж в Зугресі, що ж уже там. Тепер мені хочеться на власні очі побачити яке ж «недобросовісне» житло для ВПО надає Зарічненщина і чому пробувши там буквально декілька хвилин вони зробили такі кардинальні висновки про Рівненщину (можна сказати вцілому) і одразу вирішили їхати далі й шукати кращої долі. Здивувало. Що коли діти кинулися до цукерок, принесених куратором проекту, батьки навіть не звернули уваги якою кількістю солодощів (а їх було багато) діти понабивали щоки. Так, почула я схвальну, з моєї точки зору, фразу в бік Соні від її батька, щоб та помила руки і дитина побігла … до відра з дощовою водою. Будинок у Фененків не доглянутий, город з бур’янами. Але ж коли людину не влаштовує рівень життя – вона починає щось робити для покращення матеріального становища, блага своїх дітей. А їм напевно в такому середовищі звично жити. Ще хотілося б зазначити один важливий фактор, що ці нові жителі, так як і їхні діти, не мають друзів серед місцевих. Спілкуються лише з чоловіком на ім’я Юрій , котрий запропонував їм пожити у Глобино, та є їхнім сусідом.

І якими б ми не були – всі хочемо мирного неба. Але, мабуть, поки кожен не влаштує мир у своїй голові, не з’ясує до чого прагне, хіба можна сподіватися на це зі сторони інших… Невже можна чекати дій від когось, а самому сидіти, тихенько затаївшись? Підсумовуючи день, проведений на території Глобинського району, я ще раз переконалася, що кожна людина – сама коваль свого щастя. І якщо вона щось робить для того, щоб жити вільно, безпечно і щасливо, ніяка війна не може зупинити той процес, а люди, готові допомогти, завжди знайдуться. Просто, допомагаючи комусь, ти повинен ще знати, для чого і для кого ти це робиш. Або ж маємо надію, що навіть не дуже свідомі, зрозумівши важливість підтримки і співчуття оточуючих, теж задумаються хоча б про щось подібне…

p.s. Після зустрічей з переселенцями, в автобусі, дорогою в готель, між журналістами виникла непередбачувана дискусія. Декого з присутніх обурило, що інші ставили провокаційні питання переселенцям (зокрема, яку зі сторін конфлікту ви підтримуєте?), мотивуючи це лише тим, що не треба так робити. Але ж саме завдяки провокаційним питанням і таким же відповідям виходять журналістські матеріали, а не учнівські твори. Адже коли тебе щось зненацька запитують, є лише два варіанти: сказати правду, або ж почати виправдуватися. І ще – чи цікаво читачу потім буде сприймати банальщину, те, що нині зустрічається надто часто. А ми ж якби прямуємо до Європи, де цінується саме такий підхід у пресі. Ось і запитання у відповіді: а яку позицію в житті має кожен з нас, від журналіста до переселенця…

q4cDoFyXviY

Лариса Качановська

Довідково: Thomson Foundation і Міжнародний Інститут регіональної преси та інформації (IRMI), за підтримки Європейського Союзу, організували у Полтаві кількаденний практичний тренінг в рамках проекту «Голос місцевих ЗМІ». Він реалізовувався за участі британських медіатренерів з 30 травня по 1 червня. Основний акцент навчання — внутрішньо переміщені особи та висвітлення проблем, з якими вони стикаються. Тренери з Великої Британії Марк Вебстер, Олівер Уейтс та місцеві експерти IRMI допомагали учасникам з дослідженням та структуризацією матеріалу, пошуком балансу думок та фінальним редагуванням.

«Голос місцевих ЗМІ: професійні стандарти та етичні норми у висвітленні конфліктів» — півторарічний проект, спрямований на розвиток регіональних медіа та запобігання виникненню конфліктів у громадах, шляхом публікацій збалансованих, етичних матеріалів про вимушених переселенців.

Проект фінансується Європейським Союзом. Його реалізує медіа-консорціум із п’яти організацій: Thomson Foundation, IRMI, Європейський центр журналістики, МEMO98 та Асоціація «Спільний простір».

799 переглядів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − десять =