Вперше зрадила своєму чоловікові, ще рік тому… уві сні, з того часу роблю це постійно, не надто часто, але з завидною систематичністю. Пригадую той перший раз, коли прокинулась, озирнулась довкола… син сопе у такт татусю, в обох поблискують слинки у кутиках рота, а в мене перед очима палкі обійми з іншим чоловіком. Сором зачаївся і раптом зрадливо розповзся по щоках добираючись до самих вух.
Повіки Артема смикнулись, кліпнули і врешті відкрились.
-
Чого це ти сидиш і розглядаєш нас?
-
Любуюсь,- брешу я ще більше червоніючи.
“Що на сніданок?” – це питання зависає на ді мною, мов сокира, яка щодня буцає мене по тім’ячку. Плетусь на кухню і нашвидкуруч готую яєчню, аби хоча б кілька годин не чути більше того “Що”. Намащую хліб маслом, та краєм ока помічаю, що кави у мене лишилось лише на пів горнятка, тим часом чайник вже кипить. Міркую – пів горнятка міцної чи повне, але такої ж млявої як я?
-
Сніданок готовий.
-
Іду.
Я випиваю свої пів горнятка і розумію, що кофеїну мені забракло. Дивлюсь на пустий стілець та яєчну яка захолодає і стає неапетитною.
-
Артем, сніданок.
-
Іду.
Поки спить син чимчикую до ванної – спокійно провести час за ранковими процедурами – розкіш, якою не варто нехтувати. За хвилин 10 чую як клацає дверна ручка і тоненький голосочок гукає: “Мама, мама, мам…”
-
Іду син, мама вже йде до тебе.
Ранкові обійми сина перша радість дня. Це звісно за умови, що він прокидається в гуморі…
Яєчня холодна…
-
Ти чай робила?
-
Так
-
Мама яєцько їсти, буде, смацьно нямі-ням.
-
Чекай синок я зроблю тобі інше.
Заглядаю до спальні аби переконатись чи мої здогадки вірні – еге ж гра на гаджеті в розпалі… Від віртуальної ферми та сільського господарства відволікає дзвінок.
Чую: “Так за 15 хвилин зустрічаємось на місці“.
-
Все я побіг на роботу.
Артем поспіхом цілує мене та сина і йде навіть не поглянувши на стіл.
Я не дратуюсь, надто втомлена для цього, просто спускаю його сніданок у сміттєвий бак і мию посуд з оскомою на зубах уявляючи, як завтра вранці почую його “Що на сніданок”.
Хоча, та який там сніданок, пережити б вечерю… Ну були ж часи коли мені так подобалось “творити” на кухні, сервірувати стіл, і просто спостерігати, як він куштує. Усьому виною ці кляті жіночі обов’язки! Поки я не була зобов’язана щось комусь робити – мені процес приносив задоволення. Тепер же мій суп вистражданий і фактично висмоктаний з пальця. Суп, який він постійно вимагає і ніколи не їсть… І о ні не тому, що він не смачний, ні просто йому його хочеться коли супу нема, а коли він є йому кортить смаженої картоплі чи м’яска, або ж салка. Останнє до слова мене дуже виручає. “Хочеш перекусити? Не хочеш сьогодні супу? Ну то візьми сала, ти знаєш де воно лежить“.
З роздумів мене виводить одночасно дзвінок та синове “Мама, Сяся поїв. Ідем гуляти“
-
Алло
-
Ви вже за мною скучили?
-
Еге ж
-
Не сумуйте татко скоро буде.
-
Добре
А ще я добре знаю, що це “скоро” буде пізно увечері, бо по дорозі додому буде товариш, якому знадобилася його допомога, потім потрібно буде повернутись на роботу бо там просто ЗАВАЛ, ну а потім якийсь катаклізм чи стихійне лихо, яке без мого коханого чоловіка ні за що у світі не вдалося б подолати. Кладу слухавку і розумію, що важкі пакети з супермаркету доведеться тягнути самій, і якщо матиму час то лад на балконі наводитиму сама, розриваючись між тим, щоб забавити сина, помити вікна та перетягнути у інше місце стару тумбу.
За клопотами день непомітно добігав кінця, син на диво не вередував і це таки було бальзамом на душу. Помічаю, що моїй нервовій системі останнім часом дуже важко адекватно реагувати на капризи Сашка. Втома, накопичена втома… я все то розумію, вдіяти поки нічого не можу.
-
Привітики, я вже прийшов. Думав вирватись до вас швидше, але на роботі був такий ЗАВАЛ. Ще й Андрій попросив, щоб я його автомобіль глянув, бо щось мотор барахлить. Ви тут як без мене?
-
Все добре, малюємо фарбами з сином.
