Анестезіолог «Еней» із Дубна: шлях медика 104-ї бригади від реанімації до фронту

31-річний «Еней» із Дубна до війни працював одразу в кількох клініках, викладав студентам та їздив на стажування. Тепер Назар — анестезіолог, медик 104 бригада тероборони ЗСУ “Горинь”.

«Я був постійно в русі — три роботи, викладання, чергування. Колеги ще до війни жартували: “парубок моторний”. От і згадав про Енея — і позивний сам пристав».

Назар виріс у сім’ї лікарів. Змалку бігав коридорами лікарні, а в 12 уже знав, як вводити у вену голку. Тож коли постало питання вибору професії — сумнівів не було. Анестезіологія, інтенсивна терапія, реанімація — там, де найгарячіше.

«Я застав ковід у реанімації. Це був стрес, який або ламає, або робить сильнішим. І саме тоді зрозумів: критичні рішення — моє середовище».

Інтернатуру він проходив у кількох містах: Рівному, Луцьку, Львові. Працював із гнійною хірургією, діабетичними ампутаціями, штучною ниркою, реанімацією. У вільний час — викладання та робота у приватній клініці. У мирному житті він йшов до трансплант-координації. Але прийшла повномасштабна війна.

«З першого дня повномасштабного вторгнення пішов у військкомат. Але треба було вирішити питання з навчанням. Закінчив — і через тиждень був у медроті 104-ї».

Назар одразу знав, де хоче служити — в медичній роті, поруч із тими, кому довіряє. Жодного примусу, обирав сам, де служити. Він прийшов як лікар — і залишився ним на війні.

«Бойова травма є бойова травма. Але коли боєць приїжджає до тебе ледь живий, а їде стабілізований — ось це мотивує».

На фронті він уперше працював з хірургами, яких раніше бачив тільки на конференціях. Тут вони разом стоять над одним операційним столом. Це неоціненний досвід, який не купиш ні за які гроші.

«Одного дня на стабпункт привезли пораненого. Звична робота: допомогти, стабілізувати, говорити з людиною. Я не впізнав його тоді — ні обличчя, ні голосу. Пізніше, вже у відпустці, ми випадково зустрілися вдома. Він питає: “А ти де служиш?” — і тут до мене доходить… Це був мій друг дитинства, з яким ми виросли через паркан один від одного. Ми розійшлися по життю в різні міста — і зустрілися знову вже на війні».

«Така війна. Вона розводить людей по різних дорогах — а потім, раптом знову зводить, вже на фронті. І ти починаєш цінувати кожну зустріч зовсім по-іншому».

«Якось нам привезли двох песиків. Один — Коржик — вижив, відмили, вилікували, став своїм. Другого, на жаль, врятувати не вдалося — я ж не ветеринар, хоч як старався. На війні такі моменти трапляються часто: хтось виживає, хтось ні. Але ми завжди боремося до останнього», — каже він.

Назар знає – після Перемоги хоче працювати в приватній медицині, розвивати свій напрям, будувати нормальну систему».

Учитися він не перестає. І мріє створити власну медичну справу — без бюрократії, без “тримайся”, але з фахом і порядністю.

Його тил — дружина, яка привозила борщі на фронт і сюрпризи на свята. Мама, що тепер принципово займається ветеранами. Сестра й шваґро. І цілий домашній «контактний зоопарк» — кіт, пес, акваріум.

«Я знаю одне: війна виграється не тільки зброєю, а й інтелектом. І якщо ти лікар і можеш рятувати — твоє місце там, де твої руки справді потрібні».

Повідомляє пресслужба Рівненської ОДА