«Мені хочеться, щоб у фотографіях було видно особистість і людину»: Олександр Майструк про мистецтво бачити

Його майже ніколи не видно в кадрі, адже він сам стоїть за фотокамерою. Олександр Майструк — митець з інвалідністю, фотограф зі світовим ім’ям, який через свої роботи відкриває глядачам справжні емоції та внутрішній світ людини. У проєкті «Виший мені серденько» він не лише документував творчий процес, а й власним прикладом надихав дітей творити попри життєві труднощі. Про особливості роботи, мистецтво фотографії та участь у проєкті — в нашому інтерв’ю.

Ви не вперше берете участь у проєктах від УКФ як член команди і готуєте фотовиставки за результатами. Це новий для Вас досвід? У чому специфіка такої роботи?

— Це завжди новий досвід, тому що однакових дітей та їх емоцій не буває. А головне — це велика відповідальність, особисто для мене, тому що мені хочеться, передусім, щоб фотографії дітей відображали їхній внутрішній стан, їхні емоції, щоб в них було видно особистість і людину. Специфіка моєї роботи полягає в тому, щоб у фоторепортажах передати передусім емоції дітей від творчості: їхнє натхнення, зосередженість і творчий запал. Навіть коли йдеться про дітей з інвалідністю, я прагну, щоб їхні фізичні особливості відходили на другий план, а головними в кадрі залишалися особистість, емоції та радість процесу творення.

Які емоції викликає у Вас робота з дітьми?

— Напевно, натхнення. Навіть коли я приїжджаю зі зйомки втомлений, усе одно почуваюся творчо зарядженим. Я дуже радію, коли мені вдається спіймати мить, яку важко описати словами. Саме фотокамера вміє фіксувати такі стани людини, особливо дитини, які неможливо відтворити штучно.

З якими труднощами Вам доводиться стикатися?

— Певно, найбільше заважають мої обмеження в русі. Інколи, коли бачу потрібний кадр, мені важко швидко переміститися, щоб підібрати вдалий ракурс або покращити композицію. Ліворуч, праворуч, ближче чи далі — за цей час можна втратити цікаву мить або емоцію. Також певною складністю є вага фотокамери, особливо коли тримаєш її в руках протягом кількох годин. Тут потрібна сила.

Яке надзавдання Ви ставите собі як фотомитець для таких фотовиставок, зокрема у проєкті «Виший мені серденько»?

— Передусім показати моменти творення та різносторонньо передати все, що відбувалося під час проєкту. Мені хочеться показати кожну дитину з якомога кращого боку. Особливо важливо, щоб фізичні особливості дітей з інвалідністю не виходили на перший план, а головними залишалися їхні емоції, особистість і творчий процес. Водночас іноді важливо показати особливості певних творчих процесів. Наприклад, техніку малювання «рука в руці», яку використовує Ольга Теренчук, коли вчитель тримає руку дитини й разом вони малюють пензлем. У своїх фотороботах я не використовую штучний інтелект. Це справжні, живі фотографії. Чорно-білий формат я обрав тому, що колір часто відволікає від головного — емоцій та очей. Чорно-біла фотографія допомагає краще передати глибину й зосередженість людини. Водночас кольорова фотографія також має своє значення, особливо коли йдеться про дитячі малюнки, вишивку чи фетрову анімацію. Важливо показати кольорову гаму, яку діти створювали разом із педагогами. Особливо виразно це проявляється, коли в межах одного проєкту одночасно представлені фотовиставка та виставка дитячих малюнків. Яскраві кольори дитячих робіт і чорно-білі фотографії створюють контраст, який показує, наскільки різнобарвним є внутрішній світ дитини, незважаючи на будь-які складнощі й труднощі.

Чим для Вас особисто є участь у такому проєкті?

— По-перше, для мене це честь — бути учасником такої команди. Я їду на зйомки абсолютно спокійним, бо знаю, що в разі потреби мені завжди допоможуть — переміститися чи вирішити інші питання. Це дає мені можливість зосередитися на головному — створити хороший результат. Люди, які мене оточують, наша команда, завжди дбають про мій комфорт і допомагають у цьому. Це надзвичайно важливо, адже сам я не зміг би створити те, що ви побачите на фотовиставці та що публікувалося на сторінках проєкту.

Проєкт «Виший мені серденько» реалізовується за фінансової підтримки Українського культурного фонду.