Інтерв’ю з солдатом або людина із залізною волею.

«Вони все ще писали статті і виголошували промови, а ми вже бачили лазарети і помираючих; вони все ще стверджували, що немає нічого вище за служіння державі, а ми вже знали, що страх смерті сильніший. Від цього ніхто із нас не став ні бунтівником, ні дезертиром, ні боягузом (вони ж так легко кидалися цими словами). Ми любили батьківщину не менше, ніж вони, і ні разу не здригнулися ідучи в атаку; але тепер ми дещо зрозуміли, ми ніби раптово прозріли. І ми побачили, що від їхнього світу нічого не лишилося. Ми зненацька опинилися в жахаючій самотності, і вихід із цієї самотності нам належало знайти самим.»   Еріх Марія Ремарк «На Західному фронті без змін»

Не важливо, ким він був до того, як потрапив до зони бойових дій, на схід нашої країни. У цього хлопця не лишилося нікого, окрім далеких родичів, з якими не спілкується (а його друг із АТО Сашко зараз знаходиться у полоні). Сам один поїхав на Майдан, до Києва (це було минулої весни). Записався у батальйон добровольців і після тяжкого тримісячного воєнного навчання, яке проходило під Києвом, вирушив на схід. Став солдатом. Потрапив до батальйону «Донбас» у складі якого воював п’ять місяців. У ході бойових дій загубив документи. Приїхав до Рівного (сам родом із цього міста) аби відновити їх. Мені вдалося познайомитися із Максимом (так звати цього солдата) і поспілкуватися.

Він не може спати ночами. Не може! У нього зболілий погляд і очі, котрі дивляться в саме серце, роздираючи його на шматки. Він знову повернеться на схід, захищати нас та нашу країну. А поки, для Вас, його невеличка розповідь. Таке от інтерв’ю з солдатом, котрий тимчасово вирвався із зони АТО.

Я максимально точно спробувала відтворити історію хлопця, слово в слово записуючи те, що Максим розповідав мені. Реальна розповідь, реального сміливця та героя, його словами, майже без змін…

Коли ви повертаєтеся на схід?

В четвер чи п’ятницю. Але ще точно не знаю. Мені земельну ділянку мають дати (нам належить отримати десять соток землі). Участок десь там, біля Бармаків.

Земельна ділянка за участь в АТО?

Так. Але я думав, що це зразу дають, а там як при союзі, ставлять в чергу. Я поговорив зі знайомим адвокатом, то він сказав, що допоможе мені прискорити цей процес. Одразу поставлю табличку «продаж», бо навіщо воно мені. Родичі є, але я з ними не спілкуюся. Так би віддав би їм, хай би собі щось там робили. А так, нащо мені та земля?

Можливо, вам потрібна допомога якась?

Речі теплі потрібні. А то зараз потепліло, а там холодно буде. Якогось светра, куртку. А так, нічого більше.

Перебуваючи на сході ви зустрічалися з волонтерами? Вам надавали якусь допомогу? Щось привозили? Бо люди дуже багато всього передають волонтерами в зону бойових дій. Солдатам. Речі, їжу, гроші.

Так. Привозили. Не лишали нас.

Було вам що їсти?

Так. Було.

Бо, одна справа те, що люди працюють, збирають, передають на схід, а інша, чи воно до вас доходить, чи допомагає.

О. Згадав як ми там їздили. Бачили би ви, як ми там їздили! Якось я в Лисичанську забрав собі Форд Транзит.

Забрав? Отак просто взяв і забрав?!

Ну, так. Вони ж там покидали техніки багато. Думав, що сюди прижену і продам та й буде пару гривень. А наші, як побачили, то давай відразу той Форд під швидку допомогу переробляти. Двері зняли, понаварювали пластин, понамальовували хрести. І давай їздити. Поранених збирали. Льотчика одного забрали. Четверо літали, то усіх позбивали. А один встиг катапультуватися, то ми їхали та в полі забрали його..

Слухаю я вас і важко повірити в те, що говорите. Знаєте, тяжко сприймати такі розповіді, коли війна десь «там», а ти собі ходиш на роботу, живеш звичайним життям і тільки за допомогою якихось новин знаєш про те все. В інтернеті часто фільтрована інформація. Не ясно, що правда, що ні.

У нас під час воєнної підготовки був норматив – вирити собі окоп за дванадцять хвилин. А поїхали туди (на схід), я сів біля хати. Та й думаю, зараз собі окоп вирию. Зняв каску, поставив лопату. Перекурю, думаю, перед тим, як окоп рити. Тільки чую: «Ву, ву». Коли жужжить над головою, то значить зараз буде падати десь тут поряд… то я за шість хвилин окопався, ще й мішок з піском на себе натягнув (сміється).

Скільки всього було… ішли якось на «зачистку» вулицею, підходимо до однієї хати. Відкриваю двері, закинув туди спочатку гранату одну. Знаєте, підвал такий великий. Думаю, може там хтось сидить.. Кричу, кричу…може хтось обізветься. Тиша. Самому заходити не можна, раптом сидять. Закинув гранату. Пішли далі. Я так іду вулицею… навколо арки, тротуар, дерева. Іду вісімкою. Там лише дві вулиці під нашим контролем були. Маленька частина. Іду і тільки чую біля голови: «Ву, ву». Сів (там посадка недалеко, якраз сонце світило туди), побачив блиск – оптика блистіла (якийсь косоокий снайпер був). У них же ж калібр цей новий є «12 і 7». Біля мене знайомому як в голову попало, то там пів голови не було.

У нас відділення з шести чоловік складалося. А там працювали (я так зрозумів) два снайпера, бо снайпер зазвичай працює з другим номером. Один – наводчик, координує того, що стріляє. А я так зрозумів, що їх там було шестеро. Ми забігли в двір хати, де, за воротами, попадали. І через ворота в голову поцілили одному, біля мене. Каска така хороша була на голові, то вона навіть не допомогла йому.

Вибігаємо з двору й біжимо на цей будинок. З нами там знайомий був, то він як почав стріляти, направив дуло автомату на мене, а я повертаюся і кажу йому: «Ти шо?». Він психічно не виніс. Були у нас там такі, що психічно не витримували. Покинув батальйон, бо каже: «Я вже всьо.». Ну, ми його не осуджуємо. Ми надіємося на нього, він – на нас (один одному маємо спини прикривати), а тут… щоб своїх не постріляти. Були і такі випадки.

Один он стояв вночі на караулі (на посту). Заснув. По рації сказали, що розвідка повертається, три чоловіка. А він чи рацію виключив, чи що. Відкриває очі, бачить, що три чоловіка іде. І без попередження «вальнув»… одного наповал, другого поранив. Але ж не посадили, зробили їх винуватими. І такі випадки були.

Коли ми виїжджали з Артемівська, автобусами нашими, то люди, що там живуть, за голови бралися. «Газон», 66-й, такий невеличкий. До нього всередину повно народу набивалося, на даху ще сиділи постійно чоловік вісім. З кулеметами в масках (сміється). У нас же майже пів батальйону і сидівших, і судимих… але ж ефективно воювали

Ми, коли в Іловайську були, біля переїзду ходили, дивимося – їде «бобік», газель зразу за «бобіком». Вони (ті, що по інший бік фронту) подумали, що ми – це свої та й приїхали прямо в руки до нас. Серед них французький письменник один був. Йому доручили для «Малоросії» готувати матеріали. 52 роки, громадянин Франції, але російською говорить. Оце ми поміняли його на командира нашого взводу – третього. Обмін був. Вони під’їхали (метрів 10 від нас).Побачили, що не свої і з «бобіка» почали стриляти по нас. То ми з того «бобіка» одразу решето зробили. Там троє сиділи, то зразу наповал. А ті, що в газелі були, то вони повистрибували із машини, покидали зброю, попадали і лежать. Ми одразу їх у полон взяли. Самі в руки приїхали (сміється). Та й трохи нам окопи порили. Ви не бачили які вони там першу ніч були. В трусах, я як побачив…

Максим, а знущаються наші солдати з полонених противників?

 Наші – ні! Ви що? Ті, як в нас сиділи, то хлопці їх і в баню водили, і їсти їм давали, сигарети… все у них було. Їх навіть там ніхто пальцем не зачіпав.

А як зі зброєю діло було, як… ви самі брали її чи видавали вам? Як це все відбувалося?

Перед виїздом, в Петрівцях нам видавали ПМ-и і автомати. А вже, коли туди поприїжджали (на схід), то вже брав, хто що хтів. От, доречі, волонтери попривозили нам бронежилети. Двадцять штук. То я устиг прихопити собі, бо там їх відразу розбирають. Оці бронежилети, що дають солдатам, міліцейські оці, третього класу, такі чорненькі, то там з рогатки можна пробити. В мене каска хороша була, камуфльована. Привезли, як трофей.

А у Львові «взяли» аферистів, котрі бронежилети робили… метали збирали, вирізали пластини, чохли пришивали та й продавали, по декілька тисяч.

Ну, є такі що й наживаються на війні. Завжди так було.

Я підбив сам БМП і БТР. За мене в інтернеті отака малесенька (показує великим та вказівним пальцем щілину) статтеєчка. Отакенька-от.

А де ту «статтеїчку» можна прочитати?

На сайті Донбасу та статтейка. Там на фото є усач такий – бородатий дядько, не бородатий, а усач, з вусами… і я там біля нього. Ми з ним удвох сиділи в окопі. А ті росіяни вже так впевнено себе почували, що під’їжджали на 500 метрів на танку до нас і стріляли. Я забув,як вони там правильно називаються беруші, чи берулі… ну, з переляку забув повставляти їх до вух. Вистрибнув з окопу, стрельнув. То мене як заглушило… відразу впав. Тіло повністю ватне стало. В мене на «броніку» (бронежилеті) ручка така спеціальна, щоб тягнути. І мене зачепили за ту ручку та й в окоп затягли… Лежу, шумить в голові. Не можу зрозуміти, що сталося. Потім вже мені розказують, що я очі закрив і питаю «попав чи не попав?».

А ви говорили з тими – по інший бік, з ворогами?

Особисто я не говорив, але наші ходили на переговори. Домовлялися. Їх надурили.

Вони ж не розуміють що насправді робиться.

Там же російська армія воює.

Ми спочатку мали Іловайськ «зачистити», а потім планували Донецьк в кільце брати. Не вийшло.

Сидимо якось вночі на вулиці, біля будинку. Чуємо по рації: «Вижу вспышки града». Пару секунд проходить: «В какую сторону?». «В нашу» (сміється). Ми зразу у підвал. То я, коли до тієї жінки (що в будинку жила) в підвал біг (в неї там така огорожа дерев’яна в двір веде), я її просив не зачиняти калітку, то я проломав ту калітку… якби хотів, то так би певно не проломав би, знаєте.

Вночі там взагалі, така канонада постійно, небо все світиться. Там чуєш кричать, і там, і сям крики… Вони так стріляли – міномет, град, міномет, град… град взагалі там не переставав летіти.

Я ж кажу, тільки сидиш на вулиці та слухаєш: «Ву, ву, ву». І думаєш: «Всьо, вже гасять».

А там, де ви були, там люди живуть, чи повтікали?

У школі були жінки з дітьми. Бо там бомбосховище є. Але воно таке погане. І оце ж, коли починалися обстріли (вони до тієї школи пристрілялися нормально) то снаряд один граду залетів  на третій поверх… Добре, що був «осколочний», а не «фугасний». Бо «фугасний», коли падає, то все під ним вигорає… один залп граду накриває сім гектарів землі. І після нього, після «фугасного» граду, земля така, як мілке бите скло. Від «фугасного» граду, ні окоп, нічого не врятує, нікуди не втечеш від нього. Ну, «осколочний», то ще можна десь заховатися.

Лежали от з тим приятелем, що зараз в полоні. Не встигли в підвал забігти. На асфальті лежимо і чуємо, що все ближче й ближче лягають снаряди. Вже нас луна почала підкидати на тому асфальті. Кажу: «Ну, що, Саньок, всьо. Мабуть прийшов нам «гаплик»». Помолилися, лежимо двоє, понакривали голови (сміється). Але ні, пронесло, Слава Богу.

Сидимо якось. Іде в наш бік пацан – футболка, шорти, «добрий день». Ми відразу за зброю, а він: «Тихо, тихо, свои.» Я кажу – паспорт. Позвав приятеля, держимо його «на прицілі». Показує паспорт, місцева прописка. Кажу: «Немає телефону подзвонити?». Дістає мобільний. Дивлюся, повна батарея заряджена. Зразу: «Держи». Скрутили, повели. Там ні світла, нічого не було, ніякої електрики. Якщо телефон заряджений, то це якийсь наводчик… Телефон там нереально ніде зарядити. У нас в усіх телефони «посідали». В кого маленькі генератори були, то ми по декілька хвилин заряджали телефони. І все. Взяли того хлопця. Пальці в двері. «Хто?», «Звідки?». Подальшу долю його я не знаю. У нас там була внутрішня безпека – люди, котрі займалися полоненими, допитуваннями, оформленнями документів, міняли «їхніх» на «наших» полонених.

Сказали, що сім’ям загиблих держава має по 600 з чимось тисяч виділить.

Сидів прокурор, Царство йому Небесне, молодий пацан, «гранатомьотчиком» був. Сів на боєприпаси, знімає балаклаву (через метрів двадцять ми це все бачили) і міна туди: «Ву». Одна балаклава лишилася. Мали його родичам оту фінансову допомогу виплатити.

Та вони її не отримали. Уже в Дніпропетровську, перший раз, коли зібралися (збори там проводяться), почали балакати з комбатом Семеном: «Ти ж говорив, що по шістсот з чимось тисяч… давай іди до кого там, до Авакова, чи що…». До нас Луценко приїжджав (радник президента), Яценюк, Турчинов. Приїждали … нагороди, медалі давали нашим. Батальйону тридцять з чимось тих медалей дали. І оце ж ми питаємо, що з допомого для сім’ї того прокурора, що на боєприпасах підірвався? Немає, кажуть, тіла – немає допомоги. А яке там тіло, коли від нього нічого не лишилося?! Давайте, кажу, хоч похорон зробимо, хоча б пусту труну поховаємо. Так, як годиться. Тіло давай. Полем їдеш – там десь рука лежить, там нога лежить. Не можна розібрати де хто взагалі. А їм тіло давай.

Я, якось, Чеченцям в інтернеті відео своє виклав, що буду їхні трупи салом намазувати, щоб їхні душі до Аллаха не попали. Через хвилин сорок приходить мені відповідь. Сидить такий бородатий, з «чьотками». Ну, я в масці відео робив. Стояв на ДНРівському прапорі і ноги об нього витирав. Приходить відповідь: «Та ти шакал. Ми прийдем заберем тебя туда, откуда не возвращаються. Или будь мужчиной приедь к нам, скажы нам все в лицо». Щоб я їхав у Донецьк. А я їм передаю відео у відповідь:«Приїжджайте в Артемівськ!». В інтернеті постійно такі відео-переписки відбуваються.

Російські солдати оснащені кращою воєнною технікою ніж наші українські солдати?

Так. Кращою.

Хитрі. Вони, в боях, спочатку «сепаратюг» пускають, не йдуть першими російські солдати. Тих ми трохи порубаємо і вже тоді тільки армія їхня йде. Але я вам скажу, що у них втрат більше ніж у нас. Я читав у газеті статтю. Жінка робить в Московській типографії . Їй прийшло замовлення із Міністерства (в типографію) на 10 тис. похоронок (для російських солдат).

А мами тих воєнних російських ходять питають по частинах де ж сини їхні. То їм там відбріхуються, що той від інфаркту помер, ще щось зробилося, а тіла не віддають. А якщо віддають тіло, то труна закрита.

Он наші поранені були в полоні. Поранених випускали вони. То розповідають, що бачили (коли їх везли в машинах), що вони своїх обгорівши танкістів російських в посадках, як собак закопують.

Колись ми БМП підбили, від екіпажу нічого не лишилося. Буквально реч. мішок там біля них валявся. Я взяв той мішок… у ньому документи – 18 – 19 років «срочнікі», паспорти Рос. Федерації, медичні воєнні довідки, про те, що проходили воєнну мед. комісію. А їх же ж привозять десь там. Танкісти взяли їх в полон, то вони казали (не знаю, чи це правда), що їх на ешелонах в танки позапихали, люки позакривали. Хлопці навіть не знали, куди їдуть.

Різне траплялося. По нас навіть наша артилерія стріляла. Вони стояли там в ліску, в кукурудзі, з мінометами (гаубіци). Мінометами як накрили нас. По рації потім передають: «Извините, мы не хотели, не правильние координати дали».

Батальйону «Прикарпаття», треба сказати окреме «спасибі», що кинули нас і повтікали з поля бою. Солдати їхні стверджують, що в них не було тяжкої зброї, тому вони відступили, а у нас ніби вона була. Дві «двушки» і то один «ствол» не робив, з одного стріляли.

Одного разу росіяни під нашими прапорами (не пам’ятаю, що то за блокпост був, п’ятий, чи який) під’їхали і розстріляли український блокпост. Наші хлопці подумали, що свої їдуть. Прапор України. Ніхто й не чекав, не готові були просто.

Але в росіян на боках транспорту є якість стрічки, щось у них там на боках є, щоб вони один одного розпізнавали.

А у нас на машинах жовтий скотч, на руках жовтий, на касках..А один наклеїв собі стрічку з жовтого скотчу на видному місці. То кажу йому: «Ти ще хрест собі наколи на лобі, щоб для снайпера видно було». Зазвичай на потилицю собі мотають, щоб ніхто не бачив.

Представники якої вікової категорії переважно воюють в наших батальйонах?

 Різний вік. Більше молоді, але було, що й приходили такі по 60 років. На Майдані в Києві, як нас набирали, то один дід аж плакав так хотів їхати з нами. Казав: «Візьміть. Хоч їсти там варити буду». І що ви думаєте. Взяли його.

Наш батальйон ефективно воював. «Взяли» три міста. Хотіли ще Первомайськ «взяти», але там чотири міста в одному.

Мені батальйон «Азов» дуже «подобається». Заїхали в той Маріуполь, борделі всі «підім’яли під себе».Пиячать в тому Маріуполі, катаються на тих джипах. Приятель мій попав у «Азов» з «Донбасу». Деякий час там пробув, а йому дзвонять з частини, кажуть, що: «Тебе не звільнили, ти в офіційних списках в «Донбасі» лишився. Вертайся». То він кинув «Азов» і повернувся назад у «Донбас». То розповідав, як вони там воюють. Сидять собі в Маріуполі, тільки гроші рахують.

А жінки там були у вас?

Так.

Багато?

 Ну, трохи було. І снайпери були, і медсестри. Я вам скажу, жінки так воюють, що ще деяким мужикам братися й братися до них.

В душ підемо. А вони там ходять з того душа. Ну, як можна спокійно дивитися на це все?!То ми їм казали, щоб хоча б штани одягали. А то спідниць понадягають. Як виїжджали на бої, то вони вбиралися по-формі, як положено. Але ж в душ… ходять в халатиках тих, світять тими ніжками. Як можна спокійно на це все дивитися?

А щодо місцевих. Зараз люди там вже самі жаліють, що підтримували росіян. Але росіяни так не «чудять», як ті сепаратисти. Людей крадуть, викупи просять.

Місцевим людям роздавали «гуманітарку», то там були такі бабулі,що ще перебирали: «Ти мне ето не давай, ти мне то дай…».

А був випадок такий. У селі Горлівка, якісь розумники «пожартували» і повісили на колодязь напис: «Заминировано». То ніхто з того колодязю воду вже й не брав – ні місцеві, ні солдати. Боялися. А раптом дійсно «заминировано». А один дід старий сліпуватий і глухуватий, з собакою постійно ходив, іде собі з відром до того колодязя. Солдати кричать йому: «Стой! Заминировано!». А він не чує. Собі спокійно набрав води та й пішов додому. Отак-от.

Як пригадую місяці, коли ті навчання були (під Києвом). Три місяці тренували нас – добровольців. Такі полоси перешкод тяжкі. Довжелезні, повзаєш там по щебеню, командир – грузин, строгий такий. Але, трималися, хотіли воювати, країну захищати! Такі в усіх усмішки життєрадісні були. Перший бій і все. Там одразу було видно. Хто боявся, хто взагалі не вилазив. В першому бою в такий «просак» потрапили. Багато втрат було. А в Миколаївці взагалі сказали, що мирних жителів немає, лише сепаратисти.

Там українські канали взагалі не ловлять, то вони таке там чешуть, по російському ТБ. Про 600 млн. біженців з України в Росію. Розповідають, що купу мільярдів вони на біженців вже там потратили. Показують, що палатки біженців на російській території стоять. 50 чоловік ходять, а вони показують, що 600 тисяч там, ніби-то. Знімають так – «правдиво».

Оце ж ми там воювали, по селах ходити… то я зайшов до бабки однієї попити води. Та й заселився з цими козаками Донськими. А йшли через поле. Дивимося, швидка їде. Відкрилися дверці тої швидкої та й почали по нас стріляти.

Ми якось зайшли в кафе «Марія» і там автомати ці стоять, що пісні замовляти. Я й замовив пісню «Вставай» Океану Ельзи. Стою собі, клацаю, вибираю. А ми без форми так прийшли. Тільки-но замовили, сіли (випити пива). Грає ця пісня, я собі вже щось друге шукаю, підходить до мене такий «мужлан» два на два і каже: «Ти шо, националист?». Я говорю: «Да».

– А ти, шо –говорить – не знаеш какую музику здесь надо заказывать?

Говорю, що ні, не знаю. То, каже: «Пошли на улицу, обеснять буду».

Ну, пішли. Виходимо на вулицю – там ще таких три стоїть. То добре, що приятель ПМ-а взяв з собою. То я моргнув йому, він за мною виходить. Вистрілив раз, я взяв в нього ПМ. Вже той лежить, що вказував мені, яку музику треба… Я взяв його за коси і кажу: «То що. Які пісні треба замовляти?». А він: «Та я ж нічьо, я ж нічьо. ».

А мирні жителі теж «добрі» траплялися. Кричала одна якось, як ми висадилися: «А чьо ви сюда приїхали, бендерівці?». Ой, крику наробила! А бабці одній віддав свій сух. пайок (там сух. пайок дається на добу – сніданок, обід і вечеря, така зелена пачка). Віддаю бабці їжу й кажу, щоб дала відро води в радіатора, машину привозили. «Зараз я тобі винесу…». Як пішла…ні бабці, ні води, ні сух. пайка, нічого.

Тяжко мені було слухати розповідь Максима. Він багато усміхався розповідаючи історію декількох місяців зі свого життя. Але цей усміх лише підкреслював вираз болю на його обличчі.

І постійно, постійно я пригадувала слова Ремарка – великого романіста, котрий, як ніхто, зумів описати війну. «На Західному фронті без змін». Цей твір перевернув мою свідомість декілька років тому. Слова, які вже не забуду та які, з великим болем, розумію зараз, у 21-у столітті. Про них, про наших героїв – героїв війни:

«Залізна молодь! Молодь! Кожному із нас не більше двадцяти років. Але, хіба ми молоді? Хіба ми молодь? Це було давно. Зараз ми старці.»

Олександра Григорчук