Олексій Казанцев: “Мені нецікаво 90% того, що я роблю”

Олексій Казанцев відомий рівненський музикант, його ім’я асоціаціюється з  позитивним ска-панком, рок-клубом, студією INDIUK ну і звісно ж “Брем Стокер”. У “Новин по-рівненськи” випала чудова нагода поспілкуватись з Олексієм про українську музику: мейнстрим і андеграунд, комерцію і не-комерцію…:
Мою пропозицію поспілкуватись «на каві» Казанцев не підтримує. Зустрічаємось на студії INDIUK, у робочій обстановці. Маємо півгодини, поки прийдуть записуватись чергові клієнти. Каву таки п’ємо: «ядерну» і ароматну, з таблетками сахарину. Льоха відкриває вікно, і з двору вриваються металеві звуки: внизу працює автосервіс, на якому обслуговуються в тому числі й рівненські маршрутки.
— …В Україні зараз уся музика робиться по шаблону. Є кілька популярних груп, усі інші під них косять. Так відбувається, бо у нас завдання продюсера — створити не музику, а продукт, який добре продаватиметься. У нашій країні, на відміну від тих же країн Заходу, немає чисто музичних продюсерів — тобто, людей, робота яких — це суто створення саунду, звучання групи чи виконавця. Продюсер у нас — це комерсант, він не буде займатись культуртрегерством. Йому простіше одразу взяти розкручений бренд — топову групу, — і розкручувати його далі. Звучання при цьому має бути «модним», стандартним, відповідати певному вузькому формату. Ті, хто приходять до мене на студію, здебільшого теж хочуть звучати «як отой-то». Тому мені нецікаво 90% того, що я роблю.
— Але ж чомусь ти цим займаєшся?
— Я просто не вмію робити нічого іншого. А сім’ю годувати треба. Якби я знайшов якусь толкову роботу, за яку б мені платили нормальні гроші, я давно уже закрив би цю студію. А так — мушу.
Саунд-продюсування, до речі, — це не моя робота. Я повинен тільки виставити мікрофони, настроїти апарат і клацнути кнопку запису. Все інше — проблеми групи. Якщо хочеш зробити звук — плати. А це коштує великих грошей. Проблема в тому, що грошей у більшості музикантів якраз немає. При цьому більшість груп не знає, як вони мають звучати. Вони взагалі над звуком ніколи не працювали. А саунд — це першочергове. Потім уже всякі ідеї й усе інше. Саунд — це те, по чому тебе впізнають.
…Так от, працювати зі звуком наші групи не вміють. І грошей не мають. Тому мені легше записати якусь дівчинку під фонограму-мінусовку. Це нецікаво, але так простіше: гроші ті самі, а часу й сил витрачається набагато менше. Я дуже втомлююсь [насправді Казанцев використовує нелітературне слово. — С.Т.] працювати зі звуком по 8 годин на день. Це ненормально. Така робота повинна тривати не більше 4-х, інакше зносить дах. Уяви собі: рівняти це все, ліпити, слухати сотні разів… Я ненавиджу музику!
— По-моєму, це системна проблема: грошей у музикантів немає тому, що вони не можуть своєю музикою нічого заробити — тільки вкладають.
— Проблема в тому, що відсутня інфраструктура. Лейблів, по суті, немає. Продюсерів — пару чоловік і, як я вже казав, вони одразу беруть під свою опіку топові групи. Так простіше. Ніякого мистецтва, чистий бізнес. Якщо група створює проблеми, від неї відмовляються. І про неї миттєво забувають.
Є й інший бік. За групу люди повинні «голосувати баблом». Це найбільший респект групі, найкраще вираження прихильності до неї. В нас це — на самому дні. Ніхто не хоче купувати диски, ходити на концерти. Навіщо? Є ж інтернет! Таким чином, більшість груп розпадається, так і не записавши жодного альбому…
— Що музикантам робити в такій ситуації?
— Фактично, є три основних шляхи. Перший — створюєш продукт під певну аудиторію, враховуючи її смаки. Вкладаєш гроші й чекаєш років чотири, поки затія почне окуповуватись. Якщо не окуповується — кидаєш і займаєшся чимось іншим. Можливо, і не музикою взагалі.
Варіант два — «музичний туризм». Живеш собі, працюєш на роботі, а кілька разів на рік їдеш у тур або по фестивалях.
Третій варіант — нікуди не їздити, а просто заробляти гроші на роботі (бажано хорошій) і записувати музику «для майбутніх поколінь».
— Який із цих варіантів найкращий?
— Усе залежить від того, що ти хочеш зробити. Якщо заробити грошей — перший. А якщо хочеш донести до людей щось своє, то він не підходить.
…Хтось стукає у двері, і наша розмова припиняється. Всередину заходить декілька дівчат-школярок. Поки вони готуються до запису, я допиваю свою каву, тисну Казанцеву руку і виходжу зі студії.
Розмову вів Сергій Турович