За подих до… зради (с. 3)
(Продовження)
Сон був поверхневий, тривожний. Ти ніби спиш, але мозок продовжує думати. Після такого сну завжди почуваюсь розбитою. Шоста ранку. З коридору чути голосне хропіння. Не хочу нового дня, але варіантів маю не багато.
Щоб зайти у ванну кімнату, довелось докласти чимало зусиль. Під ранок у квартирі стало прохолодно: чоловік скрутився калачиком і п’ятою точкою підпер двері. З третьої спроби вдалось просунутись через ту шпаринку і добратись до умивальника. Поливаючи холодною водою обличчя все тривожно думала, а чи зможу я вийти назад. На щастя змогла. Переступила через тіло і пішла на кухню готувати сину сніданок.
Пораючись у кухонних причандалах, почула звуки шарпаючих ніг. “Ох тільки б не прокинувся”, – промайнула відчайдушна думка. Марна надія розвіялась коли тіло прийшло на кухню і стало жлуктити воду. Поки він, як гусак хлебтав в мене усередині закипала лють та образа. “Мовчи, ліпше мовчи. Не зачіпай його. Він ще п’яний”, – казав мені голос розуму. Та ні, де ж там. Емоції взяли гору.
– Хлебчи воду там де горілку наливали.
– Що?
– Нікчема.
– Що бл…? Хто нікчема? Я?
В наступну мить він кинувся до мене з прудкістю, яку я навіть від нього не очікувала. Міцно стиснув плечі та притиснув мене до стіни. В очах п’яна лють.
– Це ти нікчема. Ти. І батьки твої такі самі. А я не нікчема. Не нікчема! Ти зрозуміла мене? Чи тебе розмазати по цій стіні, щоб ти зрозуміла хто із нас тут нікчема, а хто ні.
З кімнати почувся плач дитини. Він з притиском відпустив мене. На кухню вже чимчикував син, а я відчайдушно намагалась ковтнути сльози, які все одно зрадливо покотились по щоках.
– Мама плаче?, – запитав син батька.
– Плаче,- гаркнув Артем, натягуючи кросівки.
– Цьому?
– Бо дура.
Голосно гримнувши дверима, він пішов геть. А син не тямлячи спросоння, що сталося, кліпав оченятами та намагався мене заспокоїти…
Як годиться, я погодувала дитину, збуджена і нервова стала збирати речі чоловіка по валізах та пакунках. У глибині душі знала, що він прийде вимолювати вибачення за свої вибрики, і я не зможу його не пробачити. Це замкнене коло продовжується не перший рік, але не збирати речі не могла. Мої руки мали щось робити. Моя голова хотіла щось змінити. А ще жевріла надія: а раптом він просто прийде, забере речі і більше ніколи не повернеться.
Та вочевидь не судилося. Не цього разу. Надвечір чоловік з’явився додому. Очевидно, що для хоробрості прийняв порцію пива. Однак не п’яний і вже не такий гоноровий. Пиха та вражене самолюбство здавалося хотіли вирватись, коли він вздрів свої клунки і пакунки, та здоровий глузд взяв гору, бо переступивши через усе він пішов на мирову.
Це була довга розмова, переповнена образ і сподівань, обіцянок-цяцянок і вічно нездійсненних планів. Ну а потім, як годиться мала бути “любов”, як ознака примирення. І все здавалося закінчилося б добре, але у вісні я знову зрадила своєму чоловікові.
Нема на мене Фрейда.
(далі буде…)
Рівнянка
(передрук тільки з письмової згоди автора або редакції “Новин по-рівненськи“)
(фото ілюстраційне з мережі Інтернет)
Маєте важливі і цікаві новини? Пишіть нам на електронну адресу: [email protected] або телефонуйте за номер телефону 098 37 98 993.