Все, що ви ще не знали про сказ!

Сказ — одна з найдавніших хвороб, відомих людству, проте й досі зустрічається на більшій території світу, а кількість хворих обчислюється тисячами. Більше того, на відміну від інших інфекцій, сказ по сьогоднішній день невиліковний, у всякому разі немає жодного науково підтвердженого факту видужання людини, яка вже захворіла.

Сказ, або як його ще називають — гідрофобія, тобто водобоязнь, мільйони років циркулює серед теплокровних тварин, проте головним джерелом є дикі хижі тварини — насамперед, в наших краях це вовки і найчастіше лисиці, тхори, куниці, ласки, єнотовидні собаки. І не тільки тому, що агресивність в їх природі — наукою встановлена цікава закономірність, що саме в організмі диких хижих тварин збудник набуває максимальної патогенності, тобто хвороботворної здатності. Саме тому покуси цих тварин (і це доведено!) найбільш небезпечні.

Є й ще одна закономірність: небезпека покусу залежить від ділянки тіла, в яку нанесено покус. Найбільш небезпечними вважаються покуси, нанесені в голову, шию, пальці рук і дещо меншою мірою — в кисть. Справа в тому, що вірус сказу вражає нервову систему, зокрема області головного мозку, поширюючись нервовими волокнами, а мозок від голови і шиї зовсім поряд. Тому інкубаційний період після нанесення покусу в ці місця найкоротший, а курс профілактичних щеплень — найбільш інтенсивний.

Та все ж найчастіше люди заражаються від братів наших менших, собак та котів — просто через те, що вони живуть поряд з нами. Важко точно окреслити причини, проте загроза сказу в останні роки у нашій області, та й в цілому в Західній Україні виросла. Так, якщо на протязі чотирьох останніх десятиліть на Рівненщині щороку реєструвалось 10-30 випадків сказу тварин, то в 2015 р. – 58 (це рекорд з початку 60-х років минулого століття), в 2016 р. — 47, за 6 місяців 2017 р. вже 26. З них за цей період виявлено хворих котів – 48, лисиць — 44, собак — 29, а також 5 сільськогосподарських тварин, 2 кажани, по одній — куниця, борсук, хом‘як. Вперше за весь повоєнний період коти вийшли на перше місце серед тварин, виявлених із захворюванням на сказ. До речі, сказ, як правило, встановлюють лабораторним шляхом в Рівненській регіональній державній лабораторії ветеринарної медицини Головного управління Держпродспоживслужби в Рівненській області.

Є й ще одна особливість: існує дві клінічні форми сказу – “тиха” і “буйна”, які по -різному проявляються серед різних видів тварин. На щастя, коти майже завжди хворіють на “буйну” форму, тобто стають надзвичайно агресивними, нападаючи на інших тварин і людей, що одразу привертає увагу.

Дикі хижі тварини, і особливо вовки хворіють саме на “буйну”форму. Хворий вовк за добу може пробігти понад 100 км, завдаючи покусів всім, кого зустріне, до того ж найчастіше в — голову. Певною мірою це стосується й лисиць: вони втрачають обережність, серед білого дня заходячи в села і навіть міста, нападаючи на курей, гусей і навіть собак.

Інша справа — собаки. Серед них зустрічаються як “тихі” (частіше), так і “буйні” форми. Загалом “тихі” форми для людей більш небезпечні, тому що тварина нерідко наносить всього 1-2 неглибоких покусів (наприклад, за пальці), після чого десь зникає або подихає в тихому кутку. “Тиха” форма характерна практично завжди й для сільськогосподарських тварин. Оскільки на пізніх стадіях хвороби характерні спазми глотки, господарі нерідко підозрюють, що тварина чимось вдавилась, і прагнучи їй допомогти, часто пошкоджують пальці, кисті і обов‘язково ослинюють їх. Між тим вірус сказу міститься саме в слині, з якою передається через покуси або подряпини. І чим більше цієї інфікованої слини потрапило до рани чи подряпини — тим більше шансів захворіти. Ось чому найперша порада лікарів — якнайретельніше і якнайшвидше промити рану водою з милом: доведено що цей найпростіший засіб багаторазово зменшує шанси захворіти на сказ. І одразу ж після цього звернутись в найближчу поліклініку чи травмпункт до лікаря — а там вже розберуться, потрібна антирабічна допомога чи ні і в якому обсязі.

Існує хибна думка, що такий візит загрожує багаторазовими й болючими ін‘єкціями. Далеко не завжди. Так, в останні роки антирабічні щеплення у нас в області призначаються приблизно 20 % постраждалих від покусів ( а таких в області щороку налічується понад 2,5тис. осіб) і в більшості це лише 6 ін‘єкцій, причому госпіталізація практикується рідко. Але звернутись до лікаря абсолютно необхідно, адже від цього залежить життя. До речі, смерть від сказу страшна: не випадкове народне прокляття “А щоб ти сказився!” Щеплення ж гарантують життя — аби тільки їх своєчасно розпочати.

На жаль, в Україні нині щороку реєструється 3-6 випадків захворювань серед людей, і найчастіше тому, що потерпілі від покусів не звертались за медичною допомогою. Рівненщині більш ніж піввіку вдалось уникати сказу людей, проте і у нас в 2014 і 2016 роках зареєстровано гідрофобію.

Особливо уважно слід в цьому плані відноситись до дітей: у них найбільш співчутливе серце, і саме вони найчастіше намагаються надати допомогу хворим тваринам — нагодувати, напоїти. А хворі тварини звичайно відмовляються від їжі і пиття, мають пригнічений вигляд, опущену голову й хвіст, часто спостерігається слинотеча. При “тихих” формах тварина намагається забитись десь в тихий куток, щоб її не чіпали. На прикінцевих стадіях нерідко спостерігаються паралічі задніх кінцівок — і лисиці на передніх лапах виповзають на дорогу. Діти думають, що їх збила машина, забирають додому, намагаються лікувати — і все це дуже небезпечно. Взагалі слід твердо пам‘ятати, що здорова дика тварина серед білого дня ніколи не заходить до населеного пункту.

А що ж робиться в світі? По — різному. На більшій території Європи все гаразд, тобто сказу нема. Лівідували сказ в природі. Як? Справа ця непроста, заходи проводились комплексно. Облік і вакцинація проти сказу домашніх тварин, до того ж — суворий облік. Боротьба з бродячими — причому не мотодом знищення, а створення таких умов, при яких вигнати тварину з дому виглядало б просто диким і каралось по закону. Ну, і нарешті, масова імунізація диких тварин шляхом розкидання курячих голів зі вмістом антирабічної вакцини.

А що ж у нас? Я вже говорив, що ліквідація сказу на певній території — справа комплексна, яку неможливо вирішити якимось одним-двома заходами. От, наприклад, ще за часів Ющенка затвердили Закон України від 2006 р. “Про захист тварин від жорстокого поводження”. Там є чимало корисного — зокрема, про створення притулків”. І що? Та ж не в притулках тільки справа! У Фінляндії, наприклад, бродячих тварин немає зовсім — там і в голову не прийде вигнати на вулицю собаку, це кримінал! Бродячі — це рідкість, їх забирають в притулки, лікують — вакцинують і за цими тваринами шикується черга — щоб забрати. Неначе дітей.

А в нас… Притулки там, де і є, переповнені, собак помічають, стерилізують і — відпускають. Про котів взагалі нема мови. Мало не щомісяця з‘являються повідомлення, що на когось напали собаки — зграя або бійцівських порід, і не кожному вдалось вижити. Особливо страшно за дітей.

Європа намагалась загородитись від нас свого роду “санітарним кордоном”. З цією метою були виділені кошти, придбані вакциновані приманки, які було розкидано на території Волинської і Львівської областей. Результат незадовільний, тобто принаймні у наших волинських сусідів епізоотична ситуація не краща, ніж у нас. Тобто сказ можна здолати лише комплексом чітко скоординованих заходів із залученням органів влади всіх рівнів, поліції, ветеринарної служби та інших структур за умови попередьо розробленої законодавчої бази, адекватної до нашої, української ситуації. І ніяк інакше!

А поки що залишається стерегтися від покусів, а якщо уникнути їх не вдалось — промити рану (подряпину) і обов‘язково звернутись за допомогою. Все? Ні, не все. Тварина, яка нанесла покус, зовсім не обов‘язково хвора. Може, сьогодні вона не в настрої, або просто характер такий. Встановлено, що вірус сказу з‘являється в слині не раніше, ніж за 10, максимум 14 днів до появи клінічних проявів. Відповідно, і щеплення призначати зовсім непотрібно. Просто за відомою (дуже бажано встановити, кому вона належить) твариною ветеринарною службою встановлюється двотижневе спостереження, за результатами якого видається довідка. Але… всяк буває. Так що я б, наприклад, через два тижні сам пересвідчився б, що собака (кіт) живий — здоровий.

Звісно, все набагато складніше. Недарма існує ціла наука — рабіологія з цілою низкою проблем. Але це — для спеціалістів.

 Про це повідомляє завідувач відділенням ОНІ відділу біологічних факторів ДУ “Рівненський ОЛЦ МОЗ України” С.В.Шуляренко