Репресії українців на Холмщині

Як відомо Холмщина походить від назви міста Холм, який у 1223 р. заснував Данило Галицький. Холм служив йому в різні часи столицею, будучи значним політичним і культурним центром. Тоді ж на Даниловій горі був збудований Холмський собор, в якому похований король Данило Галицький, члени його родини та інші духовні та світські високопосадовці того часу.
Географічне положення Холмщини і Підляшшя зумовило їм статус форпосту предків українського народу на західній окраїні його етнічних земель. Експансію будь-якого нападника з заходу Холмщина і Підляшшя відчували першими. «Злою мачухою» обернулася доля українців після втрати власної незалежності Галицько-Волинської держави в 1340 році, коли століттями українці змушені були виконувати роль пасинків то в одного, то в іншого окупанта (Литви, Польщі, Угорщини, Австрії, Росії, Німеччини) і відстоювати своє право на існування та збереження своєї мови, релігії, культури, традицій та звичаїв. При цьому вони віками свято берегли і зберегли свою мову і віру, які завжди були визначальними критеріями національної ідентичності населення. Саме це послужило основою для створення Росією в 1912 році Холмської губернії, а після революції – дало право холмщакам настирливо добиватися і добитися включення території Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки (УНР) згідно з Берестейським мирним договором від 9 лютого 1918 року, не зважаючи на супротив цьому поляків. Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції та міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації та поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Нічого українського на Холмщині та Підляшші не залишилося.
Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.
Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір’я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.
З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.
На початку 40-х років минулого століття території Холмщини та Підляшшя піддалися активізації діяльності польського та українського підпілля. Вступ Червоної армії на терени колишньої Речі Посполитої, невизначеність статусу кордонів Польщі на міжнародному рівні «підштовхнули» польське підпілля до швидкого опанування цих територій до приходу радянської влади та засвідчення їхнього польського статусу. Для цього створюється Армія Крайова, розгортаються збройні загони на території Волині та Галичини, що й призвело до військового протистояння з українським підпіллям.
Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався у 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.
У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової та Батальйонів Хлопських, в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору стали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення…» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, в 1947 році були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.
Минуло багато часу, коли, у результаті страшних знущань, грабунків, пожеж, вбивств і вигнання невинного мирного українського населення з рідних земель, на яких тисячоліттями проживали його предки, Холмщина залишилася без етнічних українців. Проте цього виявилося замало. Починаючи з 90-их років минулого століття поляки активно проводять культурну та мовну експансії на території сучасної України і Рівненщини зокрема. Наведемо приклади щоб не бути голослівними: популяризується навчання в Польських ВУЗах,  заохочується вивчення польської мови та історії  (проводяться щорічні олімпіади), виділяються колосальні кошти на відкриття кабінетів польської мови в школах, на проведення різноманітних заходів, тематичних зустрічей, щорічних Днів Польської культури, організацію бібліотек польськомовної літератури та інше.
Прикро, що українські можновладці та окремі чинуші від культури та освіти не помічають у себе «під носом» те, що наших найкращих дітей переманює сусідня держава, те, що ця держава розширює сфери свого панування та впливу, купуючи лояльність директорів шкіл і використовує їх, як говорив Т.Г.Шевченко, в якості «Варшавського сміття», пропагуючи свої національні інтереси на території нашої держави.
Віктор Осипчук