Не хочете – не любіть, але прошу не вбивайте

Мені пішов дев’ятий, поважний вік скажу я вам для безхатченка. Хоч звісно прилаштовані розповідають і до 14 доживають, але то рідкість. А у нас бродячих, аби шість прожити, і то добре. Може тому я себе не картаю, що спокусився тим шматком ковбаси. До речі за своє життя доводилось скуштувати і кращої.
Я саме збирався погнатися у двір, щоб подражнити того істеричного пекінеса, як відчув раптову слабкість у лапах, а згодом у всьому тілі. Панікувати не став, одразу зрозумів, що довелося скуштувати. На своєму віці вгледів не одного пса, який бився у конвульсіях після такого обіду. Скільки наших полягло на Мототреці та Ювілейному, годі й злічити. Ну й грець з ним, здихати теж треба вміти по-справжньому, по-собачому… Халепа, як ото дійти до тієї лавки, там сонце світить, хочеться погрітися…
Тягне на сентименти, цікаво то тільки у мене чи у всіх так?
Я родився від бродячої суки Пальми і ще більш бродячого пса, у якого і клички  не було. Він ніколи довго на одному місці не затримувався і прізвисько з людей ніхто не вспівав вигадати. А мати мала кілька точок де її прикормлювали дві бабці-пенсіонерки і дітлахи біля школи. Тому вона завше жила в одному районі.
«Сину не прив’язуйся до людей. Серед них є добрі, але лихих більше. Ну а просто байдужих не перерахувати…»
А я все малий-дурний підбігав, матлахав хвостом, тицяв носом, дзявкотів. Хто кине шмат бутерброда, хто за вухом почухає, я знаєте у дитинстві гарненьким був, а хто і під зад ногою лупне. Та найчастіше я чув: «А ну геть звідси».
Я рахую мені в житті пощастило – моя мати мене усьому навчила, і від людей я надто великих благ не очікував. Чого не сказати про мою подругу Діну, яка прожила 1,5 роки у двокімнатній квартирі, але за цей час так і не навчилась контролювати свої емоції та сечовипускання. І після чергової калюжі на дорогому килимку Дінка опинилась на вулиці. Ох і важко їй було. Я такого відчаю ще ніколи не бачив. Покинутим псам узагалі на вулиці прижитись важко. У нас тут свої закони. Короче Діна не покидала надію, повернутись у квартиру, їй навіть було вже байдуже в яку, аби не на вулиці. Вона навіть вміла виконувати деякі команди, підбігала до людей: сяде, ляже, встане… і так по кілька разів. Усе вислуговувалась, а раптом комусь сподобається. Не сподобалась. Після 6 місяців на вулиці її збило авто. Вона так і не навчилась сама перебігати дорогу.
У нас бродячих собак померти під колесами автівки, як то кажуть – доля. Ну таке, тож не спеціально. Але от такі шматки ковбаси то вбивство, то тихе підле вбивство… А за що? Бо ми є? Бо ми гавкаємо? Таке наше собаче діло гавкати. Кусаємось ? Еге ж і таке буває. От був у мене товариш один «Рижий», злючий пес, з характером. Колись він, як був малим його весь час одне хлопчисько дражнило, то за хвоста смикне, то петарду кине то спіймає і бляшанку прив’яже. Так він коли змужнів і підріс добряче ногу пошматував тому малому і зник… ніхто його більше не бачив, але собаки з Північного пліткували, що з ним зробили теж саме, що і з тими трьома собаками на Мототреці, яких знайшли мертвими у калюжах крові.
От у нас по чесному, якщо опонент лягає та підставляє шию, він одразу визнає вас сильнішим та йде підібгавши хвоста. Ті ж собаки теж певно підставляли шию, а їх продовжували бити і бити… А за що?
Бо ми є?
«Ельза» ходила по територію Холма Слави завше гонорова, одного дня вона узагалі прийшла з кліпсою на вухі. Люди до неї наче подобріли. Але коли навесні вона привела п’ятірко цуциків радіти продовжували тільки діти. Дорослі кидали невдоволені погляди… якось я прокинувся від її виття. Ви бачили очі матері у якої забрали її дітей? Цього ніяким виттям не передати. Ми все переконували – може добрі люди додому занесли, але «Ельза» була не втішною. Звісно пройшов час і все забулося, але мені ота рожева кліпса на її вусі досі перед очима стоїть.
З віком я став певно мудріший, бо щоб не отримати тумака обходив здорованів з перегаром десятою дорогою. Ми собаки страшно не любимо запах тієї оковитої, яку ви заливаєте у свою горлянки. «Чорний» той узагалі роздерти був готовий, не знаю чому, він не розповідав, але як тільки внюхає когось, то все йому дах зносило. Щоправда ніколи не кусав, здавалося от-от, а ні продовжував біснуватись біля ніг, гавкати та гарчати.
Ми живемо інстинктивно хоч маємо набуті знання та рефлекси. Повірте, дуже важко не погнатися за крикливим малюком, який біжить перед тобою. Важко не обгавкати агресивного молодика, який активно жестикулює та намагається нас прогнати. А коли вже ми не їли кілька днів і врешті облюбували собі якусь територію, то узагалі покусати готові. Ще коли получаєш по загривку з самого малечку то тоді узагалі ніхто серцю не милий. Це наші інстинкти, рефлекси нам їх не позбутися. Та нас легко навчити! Ми по своїй природі вірні і віддані, можемо охороняти та захищати і любимо гратися. Навіть я, який ніколи не мав господаря та домівки відчував прихильність до однієї бабці, яка мене частувала бубликами та чухала за вухом. Дякую, завжди смакували.
Ми для Рівного тепер ціла проблема. У ЗМІ про нас пишуть. У поліції кримінальні провадження відкривають. У Фейсбуці чубляться потрібні ми чи ні.
Нині я розумію, більшості ми просто дуже не зручні. Тішить звісно, що є у нас захисники. Навіть казали детектива найняли, щоб з’ясувати хто нас травить. Ех, а я міг би розказати…. Але, як у дешевенькому фільмі мої слова обриваються хрипом і все, що я вспіваю сказати – це зробили… люди.
Ну от і все, я на райдузі. Домашні сидять і чекають на своїх господарів, а я можу бігти куди очі дивляться – я вільний.
Останнє побажання уже прогавкаю звідси: не хочете – не любіть, але прошу не вбивайте
Ваш Барсік