Чому апостол Андрій зветься Первозванним?

13-Гру-2015

Ми звично називаємо апостола Андрія Первозванним. А чому? Школярська відповідь «бо Христос призвав його найпершим» при детальнішому вивченні питання виявляється не зовсім правильною. Тоді…чому ж?
Те, що у духовному житті немає випадковостей — не новина. Те, що у Євангелії немає випадкових епізодів та зайвих слів — і так зрозуміло. І ця впевненість у відсутності там помилок, описок, випадковостей, ліричного відступу чи просто авторських забаганок робить доречним питання: «А чому саме так?»
Ми питаємо себе, чому Христос не народився імператором, чому не спокусився владою, щоб тим самим позбавити Себе, Своїх послідовників, увесь світ, нарешті, від нескінченних протистоянь і кровопролиття. Чому Він вибирає хресний шлях і нас кличе у Царство Небесне саме цим — хресним — шляхом? Чому?
Цих питань чимало. На багато з них уже є відповіді, причому в кожну епоху ці відповіді давалися з урахуванням тих нюансів, що були важливі для правильного розуміння Благовістя конкретною аудиторією. Одне із цих «чому?» — питання про первозванність святого апостола Андрія.
Отож, чому тільки його Церква іменує «Первозванним», адже він не був покликаний окремо? Чому за Первоверховним апостолом не закріпилось у церковній свідомості таке ж імення, якщо уявлення про покликання апостолів асоціюється, у нас, в основному, з епізодом, коли Господь проходить повз Генісаретське озеро і, побачивши братів-рибалок Андрія та Петра, закликає їх обох прямувати за Собою, пообіцявши зробити їх «ловцями людей» (Мф. 4; 18-20; Мк. 1; 16-17).
Наступного дня після того, як апостол Іоанн христив Спасителя у водах Йордану, останній пророк Старого Заповіту назвав Ісуса Агнцем Божим, після чого учні Предтечі, Іоанн і Андрій, пішли за Ним. Чому ж тоді «учень возлюблений» не став «Первозванним» разом зі святим Андрієм. Можливо, це сталося так, бо Андрій — це не перший призваний, а перший із тих, хто призвав? Саме він, повернувшись від Агнця Божого, кличе свого брата — Симона і ділиться радістю про Месію.
Андрій, найпевніше, вибирається Ісусом, як перший із 12-ти. Не просто в порядковому відношенні, а як людина, з якої починається новозавітне благовістя: він приводить до Христа того, хто стане для майбутніх поколінь християн символом і немощі людської, і покаяння, і твердості віри.
Про апостола Андрія порівняно мало згадок у Євангелії, проте, ось іще один характерний епізод. У тому ж Євангелії від Іоанна (12; 20-22) розповідається, як одні елліни, найвірогідніше, прозеліти із язичників, хотіли бачити Ісуса. Зрозуміло, що під словом «бачити» вони мали на увазі безпосереднє спілкування. Звернулися вони із цим проханням до апостола Филипа, але той не наважується взяти відповідальність на себе і радиться із апостолом Андрієм, що засвідчує авторитетність останнього з-поміж апостолів. І тоді Андрій разом із Филипом передає прохання еллінів Учителю. З одного боку, Филип пам’ятав слова Спасителя про те, що Він посланий «тільки до заблудлих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15; 24), з іншого – хвилювався, що захват, із яким Ісуса зустрічав Єрусалим, може змінитися агресією, якщо місцеві приревнують Його до інородців.
А от Андрія цей «політичний» момент не хвилював. Він рішуче пішов до Спасителя, бо пам’ятав інші Його слова: «Того, хто приходить до Мене, не прожену» (Ін. 6; 37), як пам’ятав і про зцілення дочки хананеянки, і слуги Капернаумського сотника, і Його бесіду з самарянкою.
Цей, начебто не суттєвий епізод, дозволяє побачити в апостолові Андрії якесь особливе місіонерське горіння. Не страсть, а саме живий вогонь віри, що освітлює собою увесь простір довкола.
Місіонерство місіонерству – різниця. І у методах роботи, і у сприйнятті церковних реалій. Зараз нам зручно усе списувати на «зраду», на ворогів, що встромлюють палиці в колеса. Будь-яке викриття церковних недоліків чи конкретних осіб, які грають у Ній не останню роль, тлумачиться, як наклеп. Очорнити можна тільки те, що не є чорним першопочатково. Коли знімають тонкий шар фарби, що приховує чорноту, і вона проступає – це не очорнення, а викривання. Церква освячена Святим Духом, свята тим, що Вона – Тіло Христове, але Вона – не тільки Христос, а ще й ми, а ми – грішники .Коли ми дозволяємо Божій благодаті нас зцілювати, відбувається торжество віри, а от коли ми в’язнемо у гріхах, коли не бажаємо змінюватися, коли свої недоліки намагаємося не лікувати, а приховувати, наші «виразки» стають помітними іншим. А коли ми з усім цим залишаємося в Церкві, тим більше, коли займаємо там помітне місце – це уже не просто наші виразки, а рани на Тілі Христовому.
Ці рани – ми. Причому, рани у всій їх неприкритій огидності, це наша порочність, яку ми леліємо; інколи, для самозаспокоєння, каємося у ній на сповіді, ніяк не міняючись при цьому. А процес стає все запущенішим… І це не тільки особиста проблема кожного із нас, грішних; аналогічні явища відбуваються і в загальноцерковному масштабі. Приводити в Церкву можна тільки приводячи до Христа, воцерковлюватися можна тільки через Євангеліє в ключі святоотцівського Передання, але не тільки через слово, а ще більше через приклад життя євангельського. А правила, пости, дисципліна, піруети етикету – це вже другорядне.
Якщо ж ми вводимо людину в Церкву зі зворотною послідовністю: через етикет в дисципліну, через неї в пости і т. д., то це – входження в організацію, корпорацію, так, але ось, наскільки близько ми при цьому до Христа?
Апостол Андрій був покликаний Христом і до Христа приводив. Що було в ньому такого особливого, що послужило промислительною причиною його покликання Богом саме в якості першого благовісника, «апостола апостолів»? Може, йому було властиве якесь виняткове горіння духу, горіння любов’ю до Бога і ближнього, любов’ю до Істини, любов’ю Божою, яка прагне помножитися? І разом з тим ясне розуміння, що приводить він до Христа – особисто до Христа, а не просто в Його організацію, орден, корпорацію. Особисто.
Хочемо ми того чи ні, але всі ми «на свічниках»: не тільки духовенство, але й миряни. За нашим життям і вчинками судять про віру, про Бога. «Тому будемо жити так, – пише святитель Іоанн Златоуст, – щоб не хулилося ім’я Боже. Не будемо ані ганятися за людською славою, (ані поводити себе так) щоб про нас склалося погане враження, але будемо дотримуватися належної міри і в тому, і в іншому». Це той мінімум, що вимагається від кожного з нас для здійснення апостольської місії Церкви.
Мінімум, тобто основа, без якої словам нашим віри не буде, навіть навпаки, розбіжності між задекларованою вірою і справами накличуть на істинну, святу віру хулу, якої гідні ми за нашими злими ділами і лукавим серцем. А якщо буде цей мінімум, то й «світло наше просвітиться» на славу Божу.
І в цьому Первозванний Апостол – наш перший молитвеник.
За матеріалами сайту «Православ’я і світ», переклад Галини Бут