Юна рівненська письменниця пише про дорослі проблеми

Мова йде про Іринку Рачковську, відому на Рівненщині, як наймолодшу письменницю області, та її оповідання, яке відзначене в міжнародному конкурсі. На своїй сторінці у фейсбуці Любов Романюк, начальниця культури і туризму Рівненської обласноїдержавної адміністрації, зазазначає: “Твір, вартий уваги. Недитячий погляд на дорослі речі. Переможниця конкурсу україно-канадського літературного конкурсу для молоді “Витоки”, організованого Національний університет «Острозька академія» за підтримки мецената Ореста Цапа, професора Манітобського університету (Канада)!

Номінація “Твори для дітей”, але Іра у своїй манзі (соціальне оповідання) “Щелепа, в якій риба” (літ.редактор Tata Rivna ) порушила дуже дорослу тему – втручання в особистий простір, маніпулювання людьми, дискримінації дитини.

До слова, Іринка Рачковська, якій нині 12 років, авторка книг “Казки на шафі” та “Смачна міжпланетна мандрівка”, лавреатка обласної літературної премії ім. Михайла Дубова (2019 р.), учасниця та власниця спеціальної відзнаки Міжнародного літературного конкурсу прозових україномовних видань “Dnipro-Book-Fest”, учасниця І-го Міжнародного дитячого літературного фестивалю «Literature Future 2018», який відбувся у Чернівцях. Юна авторка навчається в 6-Б класі Березнівської гімназії ім. Миколи Буховича.

Авторка – Ірина Рачковська, 11 років
Літературна редакторка – Тата Рівна, письменниця, редакторка, громадська діячка
ЩЕЛЕПА, У ЯКІЙ РИБА
(оповідання для манги)

Був звичайний будній ранок і у Тараса він починався з того, що мама суворо й, навіть, занадто, піднімала юнака з теплого затишного ліжка. Мама кожного ранку поспішала на роботу, а що, окрім самого Тараса, було в родині ще четверо дітей, то неня мусила щодня зібрати кожного малюка й завезти до садочка чи початкової школи. Тарас був найстаршим з-поміж дітей, тому мама будила його найпізніше і, щоб зібратись, у хлопця було заледве п’ять хвилин. Він щоранку зовсім не поспішав до школи та категорично відмовлявся туди йти. Сувора мама ніколи не питала як його справи в школі, тільки те робила, що приходила домів втомлена та зла щовечора, зривалась на Тараса й сварила за погані оцінки. В той час, хлопець кожного дня замикався в собі та постійно сидів з «кислим обличчям».
Хлопець, як завше, зранку не радий ішов до школи та читав сумну мангу. Він уже зайшов на подвір‘я школи. Та, коли ступив ще крок, одразу пролунав крик:
— Ей! Сірник, що така міна кисла!? Гукав Олег та з саркастичною посмішкою підтюпцем біг до Тараса.
Тарас, не роздумуючи, чкурнув на заднє подвір‘я школи, в свою надійну схованку за нагромадженою купою деревини, у маленькому шалашику-врем‘янці. То справді була хороша схованка, ховався він там вже як 4 роки й давно облаштував свій секретний «бункер». У схованці було все, що потрібно для щасливого життя: улюблені книги, альбом, олівці, фарби, фломастери, особистий щоденник. Насправді, Тарас був талановитим хлопцем, раніше, коли він в сім‘ї ще був один, мама частенько водила його на різноманітні гуртки, починаючи з боксу та закінчуючи збиранням гербарію. Однак, хлопцеві до душі найдужче припали малювання й танці. Проте, саме через ці захоплення, його почали травити в школі, адже в своєму колективі він був не такий, як усі. Спочатку Тарасу було образливо за те, що його не сприймали в класі, він хотів боротися з цим та у хлопця нічого не виходило, тому що битися проти 20 інших дітей видавалося абсурдною та програшною затією. Ситуація здавалася хлопчиську безвихідною, кожного дня він закривався в собі більше та більше. Тарас закинув танці й почав малювати потай від усіх.
— І де цей боягуз? Ееей! Сірник! Ти де? Я ж тебе віднайду! Вилазь, доки я добрий! Я один, даю 100 відсотків!— не вгавав Олег.
«Хоч би він мене не віднайшов… — перелякано шепотів Тарас. — Я так хотів побути на самоті, помалювати! Поїсти! Трохи поспати, нарешті, без цих дитячих криків».
В школі, між тим, розпочався урок. Тетяна Степанівна пильним оком оглянула клас: «Так діти, всі на місці? Чи, як завжди, Тараса немає? Анно, — звернулася до старости класу, — всі є?»
«Тетяно Степанівно, — озвалася Аня, — як завжди немає Ткаченка Тараса! І Коваленка Максима! Двоє відсутніх! А інші всі на місці.»
«Ох, як завше! І чому щоразу я чекаю змін? Так, діти, розпочнемо урок!», — підсумувала учителька.
Тарас, між тим, малював та малював у своєму сховку. Незчувся, як уроки закінчилися. Тоді хлопець зібрав пензлі, склав акуратно своє малювання й хутко побіг на маршрутку. Якраз була п’ятниця, тому, коли Тарас повернувся, його чекала хороша новина від мами:
— Хлопче, на вихідні ти їдеш до тітки на виховання, я вже просто не можу тебе терпіти! Будеш їхати потягом! Так значно дешевше, у мене немає грошей, щоб витрачати на такого незграбу, як ти! А ось Алісочка інша справа! До речі, вона й розумніша за тебе, от сьогодні взяла 1 місце на олімпіаді з природознавства, мала в третій клас ходить, а знає більше, ніж ти! Скажи, до прикладу, яка за ліком наша Земля?
— Третя.
— Ти ба! Розумник який! А тоді чому корова без хвоста пастися не може?
— Ну… ЇЇ будуть мухи кусати?
— Все, не можу тебе терпіти! Попрошу в тітки щоб була якомога суворішою! І зі своєї кімнати сьогодні не вийдеш! Марш в кімнату!
Насправді, хлопець дуже любив їздити до тітки, тому що вона була не сувора як каже мама, а вимоглива.
Наступного дня хлопець зібрав сумку й радісно побіг до мами:
— Мамо! Де гроші, за 30 хв потяг! А ще ж до вокзалу потрібно доїхати.
— На комоді! В тебе що пам‘ять куряча!?
— Дякую, мамо, я побіг, — гукнув Тарас, схопивши гроші й чкурнув з хати скільки сил.
Хлопець біг до маршрутки так швидко як лише міг, а на вокзалі чимдуж рвонув до каси, за квитком, адже потяг уже стояв на пероні. Придбавши квитка, Тарас заскочив до вагона:
— Фух! На місці! Добридень! Ось мій квиток, — гукнув він весело юній кондукторці з втомленим обличчям.
— Добридень, хлопче! — одказала кондукторка, перевіряючи неквапно квиток. — Все вірно, ваше місце номер 17. Зверніть увагу, що безкоштовний чай з печивом включені до вашого квитка!
— О, супер! — зрадів Тарас, — дякую, бо в мене наразі ні копійки! Кондукторка ласкаво посміхнулася, Тарас зайшов у вагон й подався шукати своє місце номер 17.
Хлопчина вже їхав 4 години й дуже дивувався, бо раніше до тітки він їхав всього втричі менше автобусом. Тарасу здалося це дивним, мама його не попередила, що тітка переїхала в інше місце. Після того, як він був у дорозі вже понад 4 години, то наважився підійти до кондукторки і запитав:
— Перепрошую! А в який регіон ми їдемо?! Мені не знайомі ці місця.
— Цей потяг їде маршрутом Ковель—Корець! У містечку Корець кінцева зупинка, залишилось їхати не більше 2 годин.
— Корець? Я навіть не знав що таке є!
— Не дивно! Багато хто не знає про це містечко. Насправді, воно дивне, коли ми приїжджаємо на кінцеву станцію, то люди там постійно мовчать й усі ходять в масках, але не в захисних, а маскарадних.
— А й справді! Це дивно. Невже моя тітка така дивачка теж (останні слова хлопець пробурмотів собі під ніс)
— До речі, паничику, чи ви не хотіли би чаю і печива? — ввічливо запитала кондукторка, — ми маємо добрий вибір!
— А а а а? О, так! Я би хотів малинового чаю, коли є, і печива зі сушеними ананасами. До речі, я не думав що у вас такий хороший сервіс!
— Невже? — щиро подивувалась кондукторка. — Багато хто каже, що у нас малий вибір чаю та печива.
— Та ну!? В асортименті у вас 20 чаїв та 10 видів печива зі сухофруктами та білий і коричневий цукор, а ще великі горнятка на цілий літр й маленькі по 100 мілілітрів, це, напевне, для якихось гурманів! — щиро дивувався Тарас, розглядаючи усе виставлене на спеціальній таці.
— Справді, асортимент великий, однак, їздять тут переважно бізнесмени, депутати — вони вибагливі й постійно вимагають того, чого немає.
— Але навіщо вони їздять в такі маленькі містечка!? — подивував ся Тарас.
— Юначе, це політика, там все дуже складно. Вони їздять сюди аби сховатись — за такими поважними персонами слідкують детективи, але ніхто не подумає, що депутат поїде в якесь маленьке містечко або в село.
— Дійсно, в цьому є сенс! Це ж логічно! І до речі, чи є у вас якісь книги почитати дорогою залишок часу?
— Ооо, книги? Звичайно, книги є!
— А чому ви так здивувались?
— Просто в 21 сторіччі важко знайти дитину в якої є телефон, вай-фай, ігри, проте, вона все-одно хоче читати книги. У нас є міні-бібліотека для мандрівців, де зібрані жанри про всякий смак: комікси, романи, манги, яой, є, навіть, оповідання, які писали дітки. Всі книги, як мінімум, на 100 сторінок.
— А є у вас манги в жанрі яой? Я просто люблю, коли в книзі родзинка і взагалі я дуже люблю читати манги або манхви, я прочитав більше 500 манг та манхв!
— Я, до речі, теж люблю манги читати, але я новачок, може, мені порадиш щось?
— Мх…для новачка я би порадив золотий вік, дуже цікаво!
— Дякую! Сьогодні ж почну читати! А ти сідай й чекай мангу, чай та печиво!
— Авжеж! Буду чекати! Дякую!
За 20 хвилин кондукторка принесла замовлення:
— Ось, тримай, будь ласка, все, що ти попросив: чай, печиво та мангу в жанрі яой.
— Дякую, а перепрошую, скільки ще їхати?
— Не хвилюйся, ще години півтори спокійно їж та читай! — З посмішкою відказала кондукторка. Увесь цей час Тарас пив чай та їв печиво. А за 10 хвилин до виходу хлопець почав одягатися, коли поїзд здригнувся та зупинився, хлопець одночасно з радістю та з сумом, промовив до кондукторки, що стояла у тамбурі, проводжаючи пасажирів:
— Я, звичайно, щасливий, що приїхав до тітки, але ви така добра! Я так не хочу з вами прощатися!
— Мені теж було приємно з тобою поспілкуватися ! Та ж мені всього 19 років й у нас багато спільного, я лише років, либонь, на 5 за тебе старша!
— До побачення!
— Бувай! Хорошого дня!
Тарас вийшов й потяг відразу рушив, хлопець повернувся обличчям до перону й розгублено промовив собі під ніс:
— Щ-що!? Все так, як казала та юна кондукторка: люди ходять у масках, таких дивних, карнавальних… Онде маска ведмедя, а онде мавпи. Ці маски такі чудакуваті, мавпа неприродньо посміхається, від вуха до вуха, а у ведмедя просто гігантська щелепа, у якій риба. Цікаво, де ж моя тітка?
Тарас наважився перечепити добродія у масці ведмедя з рибою в зубах й несміливо запитав:
— А-а-перепрошую, пане, не могли б ви підказати мені де живе місіс Чарлі Вільямс!? Річ у тім, що це моя тітка й вона не зустріла мене на вокзалі. Корець — містечко маленьке. Може, ви знаєте шлях до її дому?
— Звісно, — озвався ведмідь, — 5 хвилин руху! Давайте, вас проведу, юначе!
Тарас трохи хвилювався, тому затиснув у руці перцевий балончик. Оскільки, хлопець не знав адреси, у нього не було вибору, тому він пішов з незнайомцем у масці ведмедя. Для хлопця, все-таки, незвичним та лячним був шлях до дому його тітки: вони проходили повз коридори, чиїсь приватні двори та бачили, як люди займаються своїми справами. Тобто, обійстя будинків були тут як прохідні двори. Тарас хотів щось запитати, проте, таємнича людина промовила першою:
— Що, дивне місце? Ти це хотів сказати? Коли я переїхав, сам був здивований та ніяк не міг звикнути до Авкоса, я не розумів чому така дивна назва, й ніхто не знав відповіді на це питання та, врешті, ніхто й не цікавиться ним, а коли цікавиться раптом який дивак, то люди накидаються на такого та починають цькувати й сміятися з цього інтересу до, здавалося б, звичайних запитань. Тут не прийнято цікавитися будь-чим і ти цим не цікався, навіщо тобі. І ще, тут не можна знімати маску. Якщо людина зняла маску та стоїть на своєму її — вбивають. Морально. Зневагою та насмішками або відвертими закидами чи нападками. Це страшніше, ніж фізичні травми, людина замикається в собі, а коли падає остання крапля, то людина може здійснити й самогубство…
— Ого! Самогубство. Невже все так погано!?
— Ага…. Я, чесно кажучи, сам через це пройшов та не хочу й згадувати. О, дійшли! — Ось ми й на місці! Твоя тітка живе тут! Бувай!
— Дякую вам, пане. Бувайте!
Тарас не встиг обернутися до тітки, як вона радісно скрикнула:
— Привіт, Тарасе! Я так за тобою скучила!
— Добриде…..Тьотю Чарлі, я, напевно, не вчасно! Ви ж в нижній білизні! Я одвернусь! Вибачте!….
— Тарасе? Не соромся, в нас так прийнято! Сідай онде, вже чай холоне!
— А-а, ну гаразд….
— Тарасику, я тобі ось шорти наготувала, поп’ємо чаю, переодягнешся.
— Але я не хочу, тим паче, у вас так холодно.
— Ти мусиш!
Тітка почала швидко та впевнено йти до хлопця. Тарас скочив й побіг коридором, залетів до ванної та зачинив двері на ключ, що лежав на пральній машині.
— Тарасе, відчини! Ти мусиш! Будь, як всі! Відчини! Буде гірше!
Хлопець її не слухав Через 30 хвилин тітка знову підійшла до дверей та сказала.
— Окей, я погарячкувала, ходи, як тобі подобається, справді холодно.
Хлопець вийшов й зітхнув з полегшенням. Тітка дійсно не чипала його, простягнула руку й повела його до його кімнати.
— Ось твоя кімната. Я спеціально прикрасила її в стилі… Ой. Стоп! Зовсім забула, у мене ж для тебе є подарунок, це — книга. У магазині сказали, що підліткам цікава, бери.
— Хм! Дякую! Ого! Та це ж колекційна манга яой?!
— О-о, так! Продавчиня сказала мені. До речі, я спеціально у твоїй кімнаті натопила грубку. Спекотно, авжеж?
— Ну так….. Ух…Справді гаряче, але до чого ви веде…..
Хлопець не встиг доказати, як тітка засміялась та сказала.
— Ахахах! Ти як дурник, тобі гаряче? Подумай логічно, в мене є шорти й ти можеш їх одягти.
— Т-тітонько Чарлі, ви знову?
— А? Ні, ти що? Це лише прохання.
— А добр-ре, бо я злякався…. І тітонько…. Для чого ці дірки?
— Ц-це…..ну….е….м…ми ремонт робили т…та не встигли дірки залатати і ось дірочки залишились.
Тарасу це здалося дивним, тому відразу як пішла тітонька, він узяв клей, картон та заклеїв ті дірки. Одразу, за секунд 10, почулися кроки, хтось пішов нагору просто як тітка. Ще за мить, хтось ці дірки почав рвати, свердлити та коли той хтось просунув пальця, хлопець не довго думаючи, з усеї сили, вдарив кулаком по пальцю.
Раптом заграла голосна музика й почувся ледь чутний писк та крик. Тарас побіг на кухню, там нікого не було, лише ходили невідомі люди в масках.
«Дивно, — подумав хлопець, — 20 хвилин тому ми бачились з тіткою, а тепер, ніби вона крізь землю провалилась…»
Тук-тук-тук…..
— Хто там? — гукнув Тарас.
— Це я! Тітонька Чарлі! Я була зайнята, відчини вхідні двері, я принесла продукти!
Тітка була схвильованою в неї був зламаний палець. Тарас це запримітив, тому розхвилювався й запитав у тітки:
— Тітонько! Вибачте мені, я не знав, що то ви пальцем в дірку трапилися.
— Тарасе, та що ти, це не я. Я, коли йшла до магазину, то зачепилась, впала прямо на палець, а тоді ще й в медпункт поїхала.
Коли Тітка Чарлі це мовила, Тарас дивився їй в очі, щоб визначити чи бреше вона, а от тітка не хотіла дивитись йому в очі, щоб племінник не зрозумів. Та насправді, це здавалося ще більш підозрілим, виникла незручна пауза, однак хлопець почав:
— Тітонько, ви постійно відводите погляд та не дивиться в очі, ви ж брешете — я це розумію….
— Н-ні! Ні! Ні! Я не брешу і взагалі у нас в хаті гаряче, я натопила ось, я взяла тобі нічну сорочку, — з єхидністю мовила тітка.
— Справді!? Так-так, в мене відчуття, що тут щось нечисто, я сподіваюся, вона не відкрита, там футболка й штани, я сподіваюся, не шорти?
— Е…ну……так…..шорти…..т-там іншого не було.
— Справді? В магазині одягу іншого не було?
— А…все іди до своєї кімнати! Я втомилась!
Тарас був дуже здивований усим, що відбувалося, адже, раніше тітка ніколи не підвищувала на нього голос, то, щоб тітка не розлютилася, він побіг у кімнату. Поки Тарас був в своїй кімнаті, на кухні, де залишилася тітка, стояла мертва тиша та хлопець не звернув на це уваги, але коли настала ніч, до його зайшла тітонька.
— Лягай спати! І тобі, можливо, гаряче? Ось є шорти….
Тарасу було справді спекотно, але він не хотів піддаватись чужій думці, тобто, думці тітки. Тарас мовчав.
— Якщо мовчиш, то лягай спати в штанах! — Тітка знову крикнула.
Тарас ліг спати, але вночі він почув як свердлять нові дірки, та не збоку, а прямо над ним — на хлопця почав сипатися тиньк. Тарас привстав на лікті та підняв голову, просто на нього дивились яскраво блакитні ті чині очі, хлопець не на жарт злякався.
— Ах! Х-хто т-там? Стоп! Т-тітка? — Шепотом промовив Тарас.
Хлопець тихо встав та пішов по олівця, тоді поставив стільця й, узявши олівчика, засунув його в дірку. Хтось на даху зойкнув та потекла кров фонтаном. Тарас почав хвилюватись, побіг до тітки в кімнату. Доки він йшов, крутив думки в голові:
«Невже я в колов тітці око? Що відбувається?»…
Тарас тихо прочинив двері до тітчиної кімнати, тітка лежала й тихо сопіла. Але хлопця не полишало відчуття, що за ним слідкує той хтось дуже схожий на тітку, навіть, очима та голосом. Хлопець пішов й заклеїв дірку. На ранок тітки знову не було та він подзвонив неї:
— Тітонько, де ви?
— Я-я в магазині, купую продукти.
— Точно?
— Що за питання, звісно, що так!
— Тітонько, мовте правду! По-перше, в нас повний холодильник їжі ще зі вчора. Та, по-друге, чому в магазині так тихо?
—А…..е……й-я на касі, скоро прийду, чекай!
Тарасу це здалось дивним, він з нетерпінням чекав тітку, щоб подивитись на її око, чи все добре, чи він таки проколов око не тітці. Хлопець любив свою тітку та не хотів зробити їй боляче. Тарас почув, як тітка говорила по телефону та хутко побіг до дверей, вигукуючи.
—Ура! Тітонько я-я зараз відкрию вам двері…..
У дім тітка зайшла з опущеною головою, однак, дуже швидко, Хлопець ледь встигав за нею йти:
—Тітонько, постривайте, куди ви так летите!?
Тітонька зайшла до своєї кімнати та сіла на край ліжка.
— Слухай, Тарасе, мені не подобається це місце і на дворі я була в купальнику й ніхто не звернув уваги це. Дивно, еге ж?
— Т-так! Це справді дивно, але раніше ви казали, що це місце прекрасне! І ви якась сумна, у вас постійно опущена голова….
—Слухай, це місце мені не подобається! Одягайся і мерщій їдемо!
Тарас не встиг отямитись, як вони вже були у потязі та тітка сказала, щоб вони одягли протигази.
— Хутіш одягай! — нетерпляче наполягала тітка.
— Стоп! Д-для чого?
— Ти можеш нанюхатись газу та подумати, що це мега крутий поїзд!
— Та я в цьому поїзді і їхав до вас! Тут був чудовий сервіс. Що сталось?
— Слухай! Тут є газ за допомогою якого люди думають, що тут все добре. Навіть, робочі думають, що все ідеально! І вони всі дотримуються однієї думки, тільки вищий хто над ними сидить, має свою думку, вони говорять що тут добре не по своїй волі, вони не розуміють нічого, їм промили та запудрили їхні мізки. Ось й кондукторка йде, є зараз все побачиш, подивись на її поведінку.
— Добрий день! Покажіть ваші квитки, — люб’язно звернулася до них кондукторка.
— Ось! Один дитячий та один дорослий!
— Дякую! І, до речі, знімайте маски!
— Ми не будемо цього робити!
— Знімайте! Негайно!
— Ні, ми не будемо цього робити!
— Добре! Тоді сидіть, як в пеклі!
— Ось, бач, ніколи не давай людям себе переконувати!
— А-а! Ц-це ж т-та кондукторка! Вона була такою доброю…. Тітонько, так що ж сталось? І до речі, мені так школа, це на горищі були, все-таки, ви і більше, тітонько, ви ніколи не побачите світу цим оком…. Мен-ні ш-шкода….
— Слухай, Тарасе, у порівнянні з тим, що я робила з тобою це квіточки, тому психологічне насилля це набагато гірше як фізичне……Тарасе, я була в лікаря в мене роздвоєння особистості…. Але у мене є таблетки, якщо їх регулярно вживати нічого не буде, не хвилюйся.
Весь час вони просто їхали до 06:00 ранку, якраз був понеділок, тому вони з тіткою заскочили до дому Тараса, узяли портфеля й тітка завела його до школи, наказавши:
—Тарасе, ти ж пам’ятаєш, що я тобі казала! Не давай себе в образу, май свою думку!
— Так, тітонько, я буду сміливіший, обіцяю!
—Ох! Добре, хорошого дня!
— Вам теж!
Сьогодні хлопець упевнено пішов до школи та навіть не заходив до схованки, для Тараса це справді було випробуванням, тому що раніше, протягом усього навчання у школі він боявся зайти до класу.
Тетяна Степанівна уже почала, було, перекличку: «Так, діти, як завжди, нема Тара…..»
Тарас раптом вигукнув: «Є!»
— Тарасе, я тебе нарешті побачила, бо бачу лише раз у рік! Діти, Давайте поаплодуємо.
— Ух! Дякую! Тетяно Степанівно, ви знали, те що ви робите заборонено законом! Ви принижуєте мене.
— Як доведеш?
Хлопець дістав з кишені телефон та включив голосове повідомлення.
— Ну? Є докази! І що тепер?
— Сідай на місце, Тарасе! Ой, не вже за дрібниці до закону звертатись?
Після уроку до Тараса прискіпався Олег:
— Ей! Діловий! Чи що?
— Ні, тільки не даю себе в образу.
— Ой! Ой! А хтось нюня!
— Ні, Олеже, просто одна подорож навчила мене мати свою голову на плечах та думати так, як хочу я. А ти навчився тримати свою думку при собі?
Олег, насупивши носа, відійшов від Тараса. З того часу, Тарас був дуже сміливим та відстоював свою думку. Він запам’ятав найголовніше правило життя: май свою думку.