На Рівненщині, на території церкви екскаватор розкопав котлован

Як повідомляє “Скриня“, 14 червня на території нинішньої Спасо-Преображенської церкви, на південному схилі екскаватор розкопав котлован, розміром 4 на 5 метри. На цьому місці розпочались археологічні розкопки. 

Про дослідження життя на території колишнього монастиря та багато іншого, не менш цікавого, розповідає науковий працівник Державного історико-культурного заповідника археолог і керівник розкопок на території храму – Юрій Пшеничний.
–    Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, що це за розкопки?
–    Тут відбувається дослідження території теперішньої Спасо-Преображенської церкви. Храму, який залишився від комплексу монастиря, який в свій час тут був. Сьогодні ви можете побачити, як досліджують схил самого острова. Зараз в нас такі роботи, які зв’язані з тим, щоб забрати якісну частку матеріалу, яка є в цих шарах. Це такі, можна сказати, сміттєві шари, які утворилися в ході скидання сюди битого посуду і залишок побуту монастиря. Тут є й металеві вироби. Але найбільш інтенсивно тут, на схилі, залишилися шари, які утворилися в ході спорудження будівель монастиря. І це не тільки відходи посуду, а й будівельні матеріали: цегла, камінь.
–    Як давно Ви тут працюєте?
–    З червня. Сьогодні у нас останній день розкопок на цьому місці.
–    А чому завершення? Тут вже все досліджено?
–    Так. На цій ділянці ми вже дослідили все,  що можна було. Технічну роботу можна вважати вже завершеною. Звісно, ми можемо копати ще в глибину і продовжувати знаходити, навіть, рештки передування тут носіїв трипільської культури і доісторичних часів, але ми вже й так дослідили їх і в цій вищій частині. Ми добре знаємо, що тут вони були і нам є що сказати про цей період.

–    Пане Юрію, а що Ви складаєте біля розкопки? Це посуд?
–    Так, уламки  посуду першої половини 16-го століття. Це такий характерний морений посуд. Переважно це дуже великі за розміром посудини, а саме: макітри, горщики, які використовувалися для приготування та зберігання їжі.
–    А чому цей посуд такий блакитний?
–    Цей посуд виготовили із звичайної глини. А його колір якийсь попелястий і більше схожий до металевого. Просто в цей час була така технологія виготовлення. Цей посуд задимлювали в печах. Відсутність кисню давала такий результат.

–    Гарний результат.  Та ще й зберігся на століття.
–    Такий посуд може зберігатися не лише століттями, а й тисячоліттями. І взагалі посуд – це те, що найдовше зберігається від людської життєдіяльності, не рахуючи каменю. А ще посуд – це те, що людина придумала. Адже в природі немає кераміки, яка б існувала сама по собі. 7-8 тисяч років тому людина навчилась обробляти глину і це вже неабиякий  винахід, яким ми і донині користуємося. До цього часу нічого не змінилося, лише спосіб виробництва.
–    Розрита чимала ділянка. Попереду бачу щось подібне на фундамент. Що це? Розкажіть.
–    Тут залишилася цегла, очевидно, від південної частини  підвального приміщення мурованої кухні, яка згадується в 1769-му році. Але ось цей підвал був збудований явно не раніше 18 століття. Тобто, може бути й таке, що ця кухня – це досить пізня будівля на території монастиря.
–    Мабуть, саме тому знайшли багато посуду. Адже кухня недалеко.
–    Абсолютно правильно. За кухнею було дуже зручно зробити смітнисько, куди б викидали посуд. Крім того, тут, біля кухні, були знайдені сліди від паль (стовпів). Вони були вкопані у схил острова. От наприклад, тут, де ми стоїмо, колись була частина, яку затоплювала  річка. Ви самі можете побачити, як ми досліджуємо прошарки піску. Цей пісок утворився у ході замивання берега водою, коли були сильні повені. Ці палі були вбиті не просто так, а, вочевидь, для того, щоб був доступ до води. А вода була необхідна для приготування їжі, для миття посуду, для прання. Крім того, палі були потрібні для сходження на воду на човнах. Ці палі були розміром два на два метри. Місце нагадує рештки пірсу.

–     На схемі колишнього монастиря видно, що на цьому місці, де ми зараз знаходимося, було колись кладовище.
–    Так, але якраз невідоме кладовище. Оскільки були лише писемні і фрагментальні згадки про нього. Адже деякі шляхтичі висловлювали свою волю бути похованими на території монастиря.
–    У той час це, мабуть, було дуже престижно. Адже тоді, як і зараз, поблизу храмів хоронили лише окремих представників духовенства. Лише достойним випадає така честь.
–    Так, це була велика честь. Вельможі та знать на той час вважали себе зобов’язаними допомагати церкві. Були меценатами храмів, монастирів. Про це я вам згодом розповім детальніше.
–    А ці всі знахідки, які Ви тут знайшли, будуть зберігатися у фондах Дубенського замку?
–    Так, у замку. Знайдена дуже велика кількість матеріалу. Можливо й вдасться реставрувати вироби посуду, кахлю і показати їх в експозиціях. Під час розкопок ми побачили, що коли велись будівельні роботи, то працівники чи ченці викинули сюди багато будівельних відходів, дошок, меблів і пізніше це все спалили. Це навіть відобразилося на посуді, бо він поплавився трішки. Після цього розпочалося будівництво мурованого храму. Мурований храм теж має крипт, підземний поверх.
–    А в якому році розпочалося будівництво нового храму?
–    Ось це якраз і є одна із суперечливих сторін в історії Спасівського  храму. Найбільш повторюваною датою, яка переписувалася з книги в книгу, є 1643 рік, коли ігумен цього монастиря архімандрит Прокопій Хмелевський збудував мурований храм. Цю версію висловив академік Микола Петров, який з посиланням на архіви Києво-Печерської лаври в одній із своїх статей в «Волинських єпархійних відомостях» написав цю дату. Але до даних Миколи Петрова в наш час дослідники ставляться досить критично. Адже в тих відомостях, які він подавав, ми бачимо неточності. Особливо про дубенські монастирі. Крім цього, початок будівництва мурованого храму датували ще 1568 роком. В описі 1769-го року теж згадується, що мурований храм було збудовано за князів Острозьких. І в ході наших археологічних досліджень вдалося прояснити цю справу. Дослідивши знайдене сміття, яке утворилося внаслідок будівництва, ми побачили, що будматеріали «законсервували» посуд та речі тодішніх насельників. Тому ми можемо зробити висновок, що будівництво храму розпочалося приблизно 1580 року. І це ще підтверджується монетними знахідками. У цих демонтажних шарах були знайдені монети кінця 15 століття. Найпізніша монета датована 1566 роком.
–    А як ці монети виглядають?
–    Це типові монети для карбування в період Польщі і великого князівства Литовського Речі Посполитої. Знайдені були денарії, дводенарії Сигізмунда Августа, які були карбовані в 1557 – 1566 рр.. На одній стороні у них вершник на коні, а на другій – зображена польська корона і на інших орел. Головне, що вони мають дату і це є важливим. Зараз з точністю можна сказати, що будівництво храму розпочиналося ще за життя князя Острозького, в другій половині 16 століття. За тими матеріалами, які тут знайдено, можна сказати, що монастир тут почав існувати не раніше середини 15-го століття.  І це теж узгоджується з писемними відомостями, в яких мовиться, що Костянтин Острозький має монастир фундацію його предків і при цьому апелює до особи свого батька, який надав монастирю міщан за Луцькою брамою. А міщан можна було отримати лише тоді, коли Дубно отримало статус міста. Тому ймовірним засновником монастиря вважаємо Костянтина Івановича Острозького.
–    Як відомо, монастирі були центрами культурного, освітнього життя, де писалися книги, була налагоджена видавнича справа. Чи не траплялися тут знахідки, які б підтверджували це?
–    У Дубні книгописанням більше займалися ченці Чесно-Хресного монастиря. Зараз це монастирське місце перетворене на міське сміттєзвалище. І в цьому весь цинізм та парадокс.
У 1509 – 1578 роках  в цьому монастирі було переписано «Четвероєванліє». Зараз це Євангліє в Москві.
–    А чому тут не писали книги? Чи в ченців цього монастиря були інші обов’язки, окрім того, що молились?
–    Немає свідчень про те, що тут переписували чи видавали книги. Але тим не менше, монастир мав велику бібліотеку. Тут, станом  на 1769 рік, було 55 книг. В тому числі тут зберігалися книги, написані в Чесно-Хресному монастирі. Зокрема рукописне «Євангеліє». Згодом священнослужителі монастиря подарували це «Четвероєвангліє» одному із представників російської держави.
–    Дорогий подарунок…
–    Мабуть, хотіли свою лояльність показати до новоприбулої влади.
–    А що ще можете розповісти про знахідки?
–    Тут ми побачили досить дорогоцінні предмети побуту. Крім поливаного посуду, виявили фрагмент імпортної турецької фаянсової чаші. Прості мешканці Дубна не могли собі дозволити цього в другій пол. 16-го століття.
–     Можливо, це теж був чийсь подарунок.
–    Скоріш за все, це так. Крім цього, тут знайдені кахельні частини печі. В той час далеко не всі міщани могли собі дозволити таку піч. А монастир це міг отримати тільки за підтримки своїх патронів. Тобто, князів Острозьких.
–    А багато насельників було у монастирі?
–    Самих келій  було чотири.  А отже й ченців тут було небагато. Це навіть підтверджують свідчення 1646-1647  років. Адже згадується, що в дубенських монастирях проживає 10 ченців. Але при цьому й зауважувалось, що їх могло тут бути більше. Тому я думаю, що в цьому монастирі могло проживати десь п’ятеро монахів.
–    Цікаве минуле. Добре, що є дослідники, які розповідають людям про тогочасні часи. Пане Юрію, повернемось до Вашого нинішнього дослідження. Якщо пригледітись до розкопаного місця, то в стінах видніються кістки та череп. Розкажіть про це детальніше.
–    Кістки – це рештки зруйнованих поховань. Адже, коли тут хоронили, то настільки було мало місця, що пізнішими похованнями перекопували інші.
–    Тобто, могила на могилі?
–    Так, частково. Коли ми скривали насипні шари, то знайшли чимало кісток. Ось наприклад, з боку під кілком можна побачити людське тім’я. Але це не є могила, а порушене поховання.
–    Ви його викопувати будете?
–    Ні. Нехай спочиває. А от з правого боку, біля дошки, то там видніється череп не порушеного поховання. Але ми його теж не будемо викопувати, бо воно заходить в землю. Як бачимо, під завалою й під липами – це теж монастирський могильник.
–    А ті кістки, що викопали, де вони?
–    Зараз вони на глибині майже 6 метрів.
–    Це було якесь перепоховання?
–    Все відбувалося без особливого ритуалу. Настоятель місцевого храму, отець Богдан мав провести заупокійну коротку службу. Можливо, вже й провів. Цікавим є ще те, що тут ховали не лише духовенство, а й світських людей. Серед них були і жінки, і діти. Робилося це в міру коштів, внесків у храм. Це було престижне місце для поховання сповідників східного обряду. Але ченців і священиків ми теж знайшли. Дослідили тут одне поховання, яке своїм інвентарем показує, що це було священицьке поховання 18 століття.
–    Як Ви це зрозуміли? У руках був хрест?
–    Так, це єдине поховання, хто тут був із хрестом. Також ми побачили, що в покійника була риза, єпитрахиль, яка збереглась у рештках парчі. Це така тканина, яка використовувалась для пошиття облачення.
–    А колір зберігся?
–    Не зовсім. Це була шовкова тканина, яка була прошита дрібними металевими ниточками. Крім того його труна була оббита золототканою тканиною. Можна зробити висновок, що це була шанована людина, поховання якої датується 18 ст.
–    А ще когось знайшли під час розкопів?
–    Знайшли й дитячі поховання. Ми не залучаємо до дослідження антрополога, бо це досить дефіцитна професія і дороговартісна. Тому ми поки що працюємо самі. І по знайденому інвентарю бачимо, хто тут похований. Також дивимось на зовнішній стан зубів.
–    Майже три місяці тут ведуться розкопки. У Вас на це є спеціально відведені години, чи можливо на таку працю має бути якесь особливе натхнення?
–    Ми працюємо до того часу, поки не падаємо з ніг і не заливаємось потом (авт. – прим. – посміхається пан Юрій). Знаєте, під час цього дослідження у нас вже виробилась хронічна втома. Раніше було більше ентузіазму і енергії. Зазвичай, до роботи приступаємо з 8-ої ранку і  працюємо, аж до 15-ої години. Такий графік наполегливої праці дається взнаки. Ви самі бачите, яка тут глибина і як багато роботи зроблено.
–    Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про свою команду.
–    Крім мене, над цим дослідженням і археологічними розкопками працює ще троє дубенчан. Один із них Віталій Ткач.  Він дослідник давньої історії Дубенщини. Також Дмитро Бороденко, який теж цікавиться історією свого краю, хоча за фахом він моряк. Третій наш працівник – син  священика, нинішнього настоятеля храму – Назар Кецько. Він теж чимало тут попрацював. У нього було бажання більше дізнатися про історію цього монастиря. Фактично, всі, кого назвав, це і є наша команда. Крім того, тут були і волонтери та діти, яким було досить цікаво спостерігати за тим, що тут відбувалося. Діти захоплювались керамікою, особливо тоді, коли дізнавались, що їй більше 500 років.
–    А розкажіть ще про знаряддя праці. Що повен мати археолог? Що є найголовнішим?
–     У першу чергу, найголовнішою є лопата. Її ще ніхто нічим не зумів замінити. Хоча й прогрес людської цивілізації дуже швидко розвивається. Далі йде ряд дрібних знарядь, а саме: шпателі, ножі, щітки, кельні, різного розміру та різної форми рівень. Крім цього у нас є ще металошукач.
–    Якось фіксуєте, на якій глибині знайшли щось цікаве?
–    Так, записуємо глибину. Якщо не глибину, то шар, в котрому була знахідка. Під час цих розкопів випливає цікавий факт. Коли велися будівельні роботи на території Спасівського монастиря, то була необхідність в робітниках. І їх тут було чимало. Щоб люди добре працювали, їх треба було ситно нагодувати. І в цих відходах-смітниську, крім демонтованих споруд та посуду, ми знайшли чимало  кісток риб, свиней та молодої корови. Також були й кістки птахів. Свиней чи корів тут монахи їсти не могли. Та й птахів вони їли дуже рідко, оскільки постійно дотримувалися постів. Але для робітників мусили готувати поживну їжу. Це те, що ми тут побачили.
–    Чи плануються ще розкопки на території колишнього монастиря?
–    Звичайно, що подальші розкопки тут перспективні. На початку цих робіт я мав надії на виявлення тут давньоруських поховань. Давньоруських не знайшли, але знайшли поховання козацької доби.
У 2014-му році тут було знайдене поховання з прикрасами 12-13 століття. І завдяки цьому похованню можна вважати, що в цей час тут також міг бути якийсь релігійний осередок, про існування якого ми ще дуже мало можемо сказати. В 12-13 ст. острів теж використовувався. Тут ми  бачимо ще з того часу фрагменти посуду, металеві браслети, скляні намистини. Варто наголосити, що посуд не для бідних людей. Його використовували досить заможні особи. Тут був не просто господарський осередок, а щось вагоміше. Але ми не знаємо, що саме. Є лише припущення, що це релігійний осередок. Зрозумійте, одного поховання мало, щоб це стверджувати. Поки що це лише на рівні гіпотези. Але нам точно відомо, що в 13 ст., взимку 1241 року  осередок, який тут існував, був знищений і розгромлений в ході походу монголів на територію південної Русі війська хана Батия. Це була трагічна сторінка в житті мешканців цього острова. Вони були вбиті, розгромлені й спалені.
А вже після першої половини 13-го століття життя тут знову стало відроджуватися. В 15 ст.  на острові була стабільність. І це пов’язується із підтримкою князів Острозьких.
–    Сьогодні у Вас останній день розкопок на території Спасівського храму. Що буде далі? Що Ви робитимете з тим, що розкопали?
–    Розкоп буде засипаний. Передбачається довга обробка знайдених матеріалів. У нас ще велика кількість їх лежить немитою, вже не кажучи, що треба маркувати, описувати, малювати, клеїти та гіпсувати. Ми дослідили багатющий комплекс і попереду на нас чекає немало роботи. Адже тут було інтенсивне життя.
–    Ви кажете, що все доведеться засипати. Душа не болить, коли це відбувається. Адже так багато праці і здоров’я вкладено у цей немаленький клаптик землі.
–    Ні, не болить душа, бо ми її часточку тут залишаємо. Можна сказати, що це така жертва археолога. Ми віддаємо тут свої силу та енергію. Все це спрямоване для того, щоб воскресити пам’ять. Ми боремося з часом, бо він безжальний і стирає все. А ми намагаємося затримати для живих те, що було колись.
–    А про що мріють археологи?
–    Мрія археолога – знайти смітник і поховання. За цей сезон наші мрії вже здійснились. Адже ми знайшли поховання, які дають чимало інформації про те, що тут було. А смітник – це скарбниця, де протягом тривалого часу скупчувалося багато речей. Там можна багато цікавого нагребти і розказати людям про минуле. Наприклад, коли відбувалось активне будівництво, який був побут, чим жили, що їли люди тощо.
–    Сьогодні у відкопаному смітниську я побачила чимало кераміки 15 ст. та багато іншого. Сучасний світ «біжить» шаленими кроками вперед, новітні технології  теж не стоять на місці. Рано чи пізно багато наших речей теж опиняються на сміттєзвалищі. Цікаво, що після нас розкопають археологи?
–    Пластик, поліетилен. Можливо, дитячі памперси, бо в їх складі є матеріали, які розкладаються дуже повільно. Але хотіли б заперечити легенди про гуму. Кажуть, що вона розкладається через сто років. Це неправда. Ми розкопували верхні шари, то гуми не знаходили. Якби вона не розкладалась, то ми б знайшли купу скатів ще з часів війни. Також після нас залишаться пробки від пляшок, посуд. Можливо й пластмаса буде довго зберігатися. Все покаже час.
Ксенія Галицька