Остання скибка хліба…

“Ой ходить сон по долині, У червоній кожушині…”
Максимко з Оленкою вслухалися у відголосся за темним вікном, наминаючи за обидві щоки пироги.
– Бабусю, а хто це співає? – першою не втрималася від цікавости Оленка.
– Так це наша Ольга. Блаженна. — одказала дітям баба Ксеня і підсунула до миски кружки з пареним молоком.
– А блаженна це як? – не втерпів, щоб не запитати Максимко.
– А блаженна, сину це та у якої Бог розум забрав та пам’ять заодно, бо з ними вона не жила б, а тільки мучилася.
І дітлахи вже наперебій розпитували у баби Ксені про блаженну Ольгу.
– … так якось сталося, що ми з Ольгою тяжкими на пару ходили, як зараз пам’ятаю пуза повиставляємо і стоїмо під забором зернятка лузаємо і ляси точимо. Коли кляті совєти стали одбирати у людей усю провізію вашій мамі тоді вже йшов другий рік, як і Ольчиній дівчинці. Думали, ото ж подружками будуть, як ми… Та не склалося, — і баба Ксеня замовкла німим поглядом вп’ялившись у стару скатертину.
Різнокольоровий орнамент плив перед очима і у пам’яті зринули найважчі дні у її і без того нелегкому житті…
Дитячий плач. Він і досі їй сниться ночами. Він доводив до відчаю, до сказу, до страшних, грішних думок. Коли він пронизував усю її материнську сутність вона думала про голод своєї рідної дитини, коли ж виснажене плачем дитя забувалося у химерному сні, про себе нагадував голод її власного тіла. Відчайдушний. Нестерпний. Колючий. І все частіше хижий. Як вона боялася того хижого голоду. Як тільки він прокидався вона ставала до образів і била лобом поклони, аби тільки відігнати його від себе, чим далі, чим далі, тим краще…
Той липневий день вона пам’ятає добре. Вони з Ольгою пішли на пошуки ягід чи грибів у вузенькій лісосмузі. Вщент витоптана ногами голодних людей вона позбавляла їх бодай найменшої надії взяти до рук хоч одну нещасну ягідку. Знесилені від відчаю жінки сіли перепочити посеред чагарників.
Ольга малодушно причитала: “Ми повиздихаємо. От побачиш. Згадаєш мої слова. Повиздихаємо і нікому не буде до нас діла. Моя крихітка така слабка, ледве дихає, ледве дихає…”
Ксеня почула голоси і штовхнувши подругу ліктем у бік – дала знак мовчати.
З іншої сторони чагарників присіли перекусити поліцаї. Шаруділа газета. Ніж скреготів відкриваючи консерву. Від думки про те, що за кілька метрів лежить вдосталь їжі паморочилося в голові. Та вийти до поліцаїв було зась — добра він них не дочекатися, а диви чого доброго поглумляться чи й гірше…
Зачаїлися. Скільки чекали не пригадати, але як тільки чоловіки у формі зникли з очей, наввипередки кинулися до місця їхнього обіду. На землі валялася пожмакана газета та брудні клапті паперу. Роззявила рота пуста сталева жбанка. Обидвоє кинулися і стали вибирати залишки олії, отямилися, коли з пальців стала куцо сочитися кров — краї жбанки були гострими як лезо. Наче у лихоманці жінки стали перебирати купу непотребу, який за собою лишили поліцаї.
Скибка. Велика. Чи то вони її не помітили, чи то були такими ситими, що лишили через непотрібність – то мало цікавило голодних. Вони тремтячими руками розділили її на дві частини і побігли додому. Де й сили взялися нестися так наче крила були за спиною. У передмісті втихомирилися. Крий боже аби хтось зрозумів, що у кишені їжа. Люди стали лихими. Жадібними. Злими.
Ксеня увійшла до хати і стала зігрівати воду, а сама кинулася подрібнювати м’якушку. Скоринку лишила собі. Якою втіхою було побачити, що її дитя вдоволено заснуло. То щастя, яке дало їй сили боротися за життя далі.
У кухлику лишилася гаряча вода і вона вирішила занести її Ользі, бо ж та певно і не мала на чому її зігріти.
Хата зустріла її тихим-тихим дитячим стогоном. За столом сиділа Ольга – вона жадібно запихувала рукою хліб до рота і давлячись його ковтала. Тоді встала, взяла дитя на руки і стала колихати ось тільки колискова її маленькій донечці була вже не потрібна.
Закусивши губу до крові Ксеня вийшла з хати… “Ой ходить сон по долині, У червоній кожушині…” – почулося за спиною.
З того часу і до нині Ольга ходить і колише доньку, яку їй замінила лялька замотала у пелюшки.
– Бабусю, а давай ми їй занесемо паляницю, дивися які вони у тебе гарні з печі вийшли? – раптом запропонувала з усією своє дитячою безпосередністю Оленка.
– Оленочко, Ольга хліба не їсть, того липневого дня то була її остання скибка.
“Кличе мати до дитини: — Iди, сонку, в колисоньку. — Iди, сонку, в колисоньку. Приспи мою дитиноньку…”
Автор: Віта Климович
фото ілюстративне з мережі Інтернет 

Рубрика PoLit – це місце для вашої творчості. Якщо ви хочете побачити свої творчі письменницькі доробки на сторінках нашого сайту надсилайте їх на електронну адресу [email protected]  з приміткою “PoLit”. Редакція залишає за собою право не пояснювати причин автору, чому твір не публікуватиметься.