Рівненська психологиня розповіла чому з дому тікають діти…

«Зникла дитина» – таке повідомлення у ЗМІ чи соціальній мережі завжди звучить тривожно, особливо враховуючи той факт, що останнім часом діти в Україні, все частіше стають жертвами злочинів.
У 2019 році тільки на Рівненщині правоохоронці отримали 151 повідомлення про зникнення дітей. Усіх, а це 161 дитина, знайшли. На щастя, ніхто з них не постраждав від злочинних діянь.
Якщо не враховувати випадки, коли наприклад, дітлахи просто, забувши про час, засиділися за грою у друзів, не попередивши заздалегідь батьків, то нерідко буває і так, що діти самовільно лишають домівку!
Що змушує їх добровільно наражати себе на небезпеку та йти “в нікуди”, як цьому запобігти та що робити після факту втечі: Новини по-рівненськи з’ясовували у психологині, психотерапевтки, кандидатки психологічних наук Олени Козачук.

Втеча – як симптом і наслідок сімейного виховання!
«Саме в сім’ї дитина формує свою самооцінку, манеру спілкування, погляди на життя і вміння справлятися із конфліктними ситуаціями. Тому, якщо аналізувати таке явище, як «втечу дитини із сім’ї», важливо зрозуміти мотиви такої поведінки і закони сімейної системи де виховується дитина», – каже Олена Козачук.
Психологиня розповідає: існує чотири стилі батьківської поведінки. Вони будуються на двох критеріях: наскільки батьки контролюють свою дитину та наскільки підтримують, забезпечуючи теплі стосунки.
Отож, психологи розрізняють наступні стилі поведінки:
1) Авторитетний (високий рівень контролю і теплі стосунки): батьки підтримують дитину, цікавляться її життям, але визнають її автономію і самостійність; обговорюють правила поведінки, пояснюють, чому так краще, домовляються про спільні дії, допускають зміни своїх вимог у розумних межах. Діти в таких сім’ях часто мають хороші соціальні навички і адекватну самооцінку.
2) Авторитарний (високий рівень контролю і холодні стосунки). Батьки віддають накази, впливають через страх, почуття вини, сорому і критики; чекають, що всі накази будуть беззаперечно виконані без обговорення, можуть порівнювати поведінку дитини з якимось ідеалом, застосовувати фізичне покарання. Такі діти, залежно від темпераменту, стають або замкнутими, боязкими, або агресивними, дратівливими, самооцінка формується неадекватною.
3) Ліберальний (низький рівень контролю і теплі стосунки). Слабко чи зовсім не регламентована поведінка дітей, «сліпа» батьківська любов, батьки не встановлюють правила поведінки, діти не розуміють що добре, що погано, не вміють проаналізувати свою поведінку; немає ніяких обмежень, діти схильні до непокори, істерик, маніпуляцій і агресії; формується імпульсивність і невимогливість до себе, є труднощі в саморегуляції і формування соціальних контактів.
4) Індиферентний (низький рівень контролю і холодні стосунки). Батьки не встановлюють для дітей жодних обмежень, байдуже ставлення. Закриті для спілкування, через власні проблеми не залишається часу для виховання дітей. Якщо байдужість батьків поєднується із ворожістю, це провокує девіантну поведінку у дітей.
«Знаючи специфіку сімейної системи, можна прогнозувати мотиви дитини, яка хоче втекти. Дитина із авторитарної і індиферентної сім’ї може захотіти втекти, тому що протестує. Наприклад, проти несправедливості, відчуття меншовартості, відчуття, що її не люблять і не цінують, особливо, якщо в сім’ї є непропорційний розподіл уваги і тепла. Це коли когось з дітей ідеалізують, а когось знецінюють. Або ж через відчуття, що вона нікому не потрібна чи бажаючи проявити характер – тепер я сама за себе відповідаю. Якщо дитину часто критикують вона може почати діяти «на зло», мене ж і так вважають поганою, значить буду хуліганити, нічого іншого від мене все одно не чекають, нащо старатися. – розповідає психологиня – Діти ж із ліберальних сімей часто ростуть маніпуляторами, які звикають егоїстично «грати на почуттях батьків», і їм все одно все пробачають; тому втеча для них є спосіб привернути увагу, викликати страх у батьків, почуття вини, і отримати бажане».
Утім, як зазначає Олена Козачук, втеча – це завжди наслідок того, що дитина має труднощі у спілкуванні з членами родини і проблеми у самооцінці, особливо, якщо дитина втікає через почуття вини, що вона щось зробила не так, і боїться звинувачень і покарання.
«Адекватна самооцінка і якісне спілкування з батьками формується лише при авторитетному стилі виховання. Це не означає, що в таких сім’ях немає конфліктів, наприклад, найскладніший період виховання – підліткова криза, коли у дитини змінюється гормональний фон, посилюється бажання самоствердитися через протест, наслідувати однолітків і формується потреба віддалятися від батьків», – каже психологиня.
У гострий підлітковий період батькам варто приділити увагу профілактиці подібних явищ.
«Виражайте повагу і приймайте дитину такою як вона є, підтримуйте її розвиток і автономію, допомагайте зрозуміти свої і її помилки, пояснюйте, домовляйтеся, і що важливо визнайте її право бути не такою, як ви», – радить Олена Козачук.
Окрім, того психологиня наголошує, під час розмови з підлітком важливо:
– критикувати вчинок, а не особистість (можна сказати: «ти не прибрав/ла» (критика вчинку), а можна сказати: «ти – безрукий/ка» (образа особистості, негативний ярлик, формування неадекватної самооцінки);
– уникати вживання узагальнення (ніколи, постійно, завжди…). Наприклад: «ти ніколи мене не слухаєш, ти завжди перебиваєш, ти постійно мене підводиш». Такі фрази лише нагнітають конфлікт, і провокують захисну реакцію, а не бажання домовитися;
– не застосовувати фізичне покарання;
– уникати порівняння з іншими, ідеалом, рівномірно розподіляти любов в сім’ї;
– вчитися обговорювати свої емоції і домовлятися використовуючи такі кроки: 1) коли ти так робиш…. 2) я відчуваю ось це… 3) давай домовимося… або хочу попросити тебе…;
– намагатися бути спокійним при розмові (згадати себе в підлітковому віці, спробувати подивитися на ситуацію очима підлітка);
– проявляти повагу і не намагатися з дитини зліпити свою копію;
– поважати простір підлітка (без стуку не заходити в його кімнату, не прибирати його речі, не дивитися без дозволу в його кишенях, не читати повідомлень в його телефоні і т.д.);
– вміти просто вислухати, давати пораду, коли попросить, хвалити і підтримувати.
Якщо втеча все таки відбулася…
Психологиня каже, у такому випадку не варто застосовувати покарання, а слід розібратися в причинах і мотивах.
«Втеча, як і будь-яка напруга чи конфлікт в стосунках, це можливість проаналізувати правила взаємин і свою роль у них, і відповідно покращити чи змінити те, що вже «не працює». Ніхто не ідеальний, і батьки можуть помилятися, ми всі живі люди, іноді наші діти можуть бути нам також вчителями», – підсумовує Олена Козачук.
Якщо ваш процес батьківства буде базуватися на любові та повазі до дитини, якщо бажання «виховувати», заміните на допомогу «стати собою», тоді ваша дитини виросте щасливою та впевненою. А хіба це не головне?
Спробуйте і у вас обов’язково вийде!