Рівнянка: «Бути поганим – легше»

То був погожий ранок. Пташечки виспівували. Трава та злаки буяли та вигнали по коліно дорослої людини. Я все дивувалася де посеред міста узялися ті колосочки, які так тішили око. На Відінській, церква помаленьку добудовується. Місцеві усе надіються, що коли врешті будуть правитись служби, пияки знайдуть собі інше місце для посиденьок. Ну, не знаю, хочеться вірити, але те місце роками виплекане та облюбоване любителями потеревенити сьорбаючи пиво, ну а пиво без горілки, самі знаєте – гроші на вітер…
Ось за колосочок зачепився пакетик з під сухариків, а трішки далі, собаки роздерли дитячий памперс: то я підхожу до смітника.
Краєм ока помічаю двох колоритних жіночок, які з майже інтелігентним виглядом перебирають вміст сміттєвих баків. Часто любителів поживитись на смітниках перехожі просто не помічають. Виключенням є збідовані, охайні пенсіонери та отакі от непересічні персонажі, як ці дві мадам. Яскравий одяг, є свій натяк на стиль і якість! Любителі секонду відразу ж упізнали б європейський товар на жінках. Дуже важливий момент, здалеку він виглядає чистим, пом’ятим але не засмальцьованим, як то часто буває у персон такого штибу. Старша жіночка у великих, на пів обличчя сонцезахисних окулярах у білій оправі. Обоє фарбовані брюнетки. У молодшої, до слова дуже гарний каштановий відтінок. Помада у них вочевидь одна на двох – яскраво-червона. Кілька років назад це виглядало б вульгарним, нині ж колір у тренді…
Скоріше всього вони родички, навіть попри великі окуляри видна схожість. Єдине, що важко зрозуміти – хто вони… сести? Матір з донькою? І важко це визначити не через окуляри, а через характерну припухлість від алкоголю.
Можна було б подумати, що після якоїсь гулянки вони щось викинули у смітник, а тепер шукають. Але ж ні, на смітнику я їх бачу не вперше.
Думка, що життя загнало у глухий кут добропорядних та інтелігентних жінок відпала, коли почула:
«Що ти б…дь стала, руки в боки. Рий давай» . А там далі знову відбірний і трьох поверховий…
Поки я зтиха спостерігала за цим дійством, повз смітник, помаленьку проїздив Мерс  Е200. Чорний і лощений. Він був, як апетитна цукерочка, яка ненароком випала з гарного упакування на підлогу з недоїдками. На передніх сидіннях вмостилися дві кралечки. Ступінь їхнього родичання було важко визначити через гарно накладений макіяж. Навіть через скло автівки було видно, що дівчата доглянуті і гарні – такі ж цукерочки, як і їхнє авто. Позаду дівчат, розмістився величезний іграшковий динозавр та зо двадцять перламутрових і сріблястих кульок.
Так вони і розминулись  дві паралельні реальності, два стилі життя, такі різні, несхожі. З різними цінностями, різними уподобаннями, які швидше за все ніколи не перетнуться.
Я напишу дуже банальну річ – життя до біса непередбачуване. І якщо говорити про ймовірність та вірогідність того, що панянки  можуть помінятися місцями, то дівчата з мерса швидше опиняться на смітнику, ніж дівчата з смітника у мерсі. «Спускатися» завжди легше ніж «підніматися». Бути поганим, легше, ніж бути хорошим.
Легше сидіти вдома, жаліючи себе та нити, що немає роботи, ніж підняти зад та почати працювати. «Я не піду працювати офіціантом, у мене вища освіта… і взагалі» – надувши губи каже одна мадмуазель. «Ага, я ліпше буду сидіти на шиї у матері, яка батрачить у Італії», – продовжую у голові її думку.
Легше сказати: – життя гівно і щодня топити свою журбу в оковитій, а ніж узяти до рук лопату і розгрібати те лайно довкола себе.
Завжди легше обгадити та силою пригнобити слабшого – жінку, підлеглого, дитину. Важче опанувати  свої емоції та піти на компроміс.
«Мене життя побило»… життя не б’є, воно навчає. Але ж людям легше прогуляти ті уроки, аніж вчитися.
Усе погано, часто чути довкола. Погано, бо вам так легше.
Рівнянка
фото ілюстраційне з мережі Інтернет