Рівнянка відверто про наболіле: “Розуміла, що рано чи пізно мені скажуть, що я теж маю ВІЛ”

На світлині, яку ви нині бачите, звичайнісінька зупинка громадського транспорту у Рівному. Заклопотані люди чекають своїх тролейбусів та маршруток, кутаються у шарфи від холоду – звичайні люди. Чекає свого транспорту і 37-річна Наталія. За години дві, до того, як спалахнув фотоапарат “Новин по-рівненськи“, кореспондент та жінка сиділи у затишному кафе та розмовляли. Це було напрочуд легке спілкування про надзвичайно тяжкі теми…
Вона не приховує свого статусу ВІЛ-позитивної людини, особливо у роботі, адже саме на власному прикладі розповідає наркозалежним, як уберегти себе та інших від цієї недуги. Утім показати своє обличчя на загал та назвати своє ім’я вона не готова, тому що головна людина у її житті – 16-річний син, про хворобу нічого не знає.
Все розпочалося ще у 90-х роках, коли Наталія була школярка. Тоді 16-річною дівчиною вона, як часто буває у підлітковому віці, просто переоцінила свої можливості. Усі її друзі споживали ін’єкційні наркотики, школярка була впевнена, що не “сяде на голку”. Більше 15 років Наталія була активним споживачем “ширки”.
“Коли все тільки починалося, проблема ВІЛ/СНІДу була мало відома. Наркоманія процвітала і майже усі наркомани були інфікованими“, – розповідає жінка.
У 2003 році Наталія проходила звичайне медичне обстеження, саме тоді і дізналася про свій ВІЛ-позитивний статус.
“Я перенесла це відносно нормально, була готовою до того. Один мій друг інфікований, другий також. Розуміла що рано чи пізно мені скажуть, що я теж маю ВІЛ“, – розповідає Наталія.
Однак звістка про інфікування не стала причиною зав’язати з “ширкою”, жінка продовжувала вести свій наркоманський спосіб життя – крадіжки, збут наркотиків, судимості, ВІЛ та гепатит С.
“Коли ти споживаєш наркотики немає слова “ні”. Там ролі ніякої не грає ні чоловік, ні мама. У мене шість чи сім судимостей. Два рази відбувала покарання в місцях позбавлення волі“, – каже Наталя. – “За збут наркотиків“.
А потім для жінки настали “важкі часи”: роздобути чергову дозу стало складніше, постійна тяганина з поліцією і виснажене хворобами тіло. Тоді її врятувала замісна підтримувальна терапія, яку їй запропонували у Рівненському наркологічному диспансері: “Тебе не “кумарить” і ти відходиш помаленьку від тих голок“.
Довідково: замісна підтримувальна терапія (ЗПТ) – довгострокове (6 місяців або більше) використання постійних доз замісного препарату (ЗП) у комплексному лікуванні залежності від опіоїдів з метою стабілізації фізичного та психічного стану пацієнта; зниження медичних і соціальних наслідків вживання нелегальних наркотиків; створення умов для реабілітації та лікування інших хвороб (ВІЛ-інфекції, вірусних гепатитів В та С, туберкульозу, септичних станів та ін.); повернення пацієнта до нормального та повноцінного життя.
Після того коли життя без “ширки” стало налагоджуватись, Наталія вирішила спробувати себе у ролі соціального працівника та пішла  навчатись до школи волонтерів.
Людмила Рибчук президент Рівненського обласного благодійного фонду «Наше Майбутнє»  розповідає, що при фонді існує школа волонтерів, яка передбачає навчання та складання заліків. Перш ніж допускати людину до роботи проводиться ретельний аналіз, чи зможе вона працювати з особами, які вживають наркотики.
Після успішного працевлаштування та продуктивної роботи, одного разу Наталія прийшла на роботу і розповіла, що її звинувачують у збуті наркотиків.
“У Людмили Віталіївни (ред. Рибчук) був шок. Однак вона сказала, що коли я вийду, то забере мене назад на роботу. Таким, як я знайти роботу майже нереально”, – розповідає жінка. – “Я не бачу себе на іншій роботі. Це моє”.
Про те чому знову потрапила за грати і чому знову за наркотики Наталія розповідає неохоче: “На той момент я вже не вживала наркотик і продажа була не моя, це називається допомогла знайомому, але доказати було не реально“.
“Вона плакала та просила вибачення за те, що не виправдала довіри. У нас ніколи не було до неї претензій у роботі, ніяких порушень також не було. Як соціальний працівник вона нас абсолютно влаштовувала. Ні інші працівники, ні клієнти не скаржились на неї. Так вона оступилась, але то було поза роботою. Знаючи, що вона одна виховує сина та має хвору матір, ми сказали, що якщо у неї буде бажання і буде вакантна посада, ми візьмемо її знову на роботу“, – розповідає Людмила Рибчук.
І вона таки дотримала слова, Наталія нині працює та консультує наркозалежних людей. Щоправда повернулась після колонії до роботи не відразу: “Процес адаптації має пройти обов’язково. Може у кого там по вісім ходок то вже не відчуває різниці, а я до тями приходила півроку“.
Загалом у “зав’язці” жінка близько чотирьох з половиною років. На питання, як вона бореться зі спокусою, адже щодня спілкується з наркозалежними відповідає: “Наразі молодь вживає страшні медичні наркотики, які вбивають їх за рік. Особисто я до тієї гидоти і підходити не буду. “Ширка” дорога і з нею треба “повозитись”, їм простіше зайти до аптеки, купити препаратів та “закрутити”. Я не засуджую їх і не розказую, що це їх вб’є, і їм треба від цього відмовитись. Я не батюшка і не проповідник, щоб розповідати що їм робити. Просто консультую та пояснюю, як вберегти себе та інших від ВІЛ/СНІДУ або як з цим жити“.
До слова, Людмила Віталіївна зазначає, що у них соціальні працівники працюють у парі, і якщо один був раніше наркозалежним то інший ніколи не вживав. Так простіше контролювати процес роботи, відслідковувати аби робочі стосунки з клієнтами не перейшли у межі особистих відносин та панібратства. Обов’язково присутня супервізія – соціальним працівникам надається психологічна допомога.
Толерантне відношення до ВІЛ-позитивних людей у нас виховують давно, та як розповідає наша героїня, найчастіше зміну у ставленні до себе бачить зі сторони медиків…: “Так у лікарнях, коли чують про статус можна бачити, як змінюється відношення… Одного разу в колонії у мене збільшились лімфовузли на шиї. Я на коридорі зупинила ЛОРа аби запитати, що робити. Коли він запитав чи я маю ВІЛ і я відповіла так, він відразу ж відійшов від мене на відстань витягнутої руки“.
Якщо дехто з медиків в силу свого упередженого та необґрунтованого відношення уникає контактів з жінкою, то матір Наталі у недугу не вірить: “Вона просто не може зрозуміти, як це маючи ВІЛ можна померти від грипу. Вона питає у тебе нічого не болить – ні, то значить не хвора“.
Щоб підтримати свою імунну систему жінка стала приймати антиретровірусну терапію. Вже протягом 5 місяців її життя дисципліноване прийом ліків по спеціальній схемі. Наталія вже відмічає позитивний вплив терапії на її організм.
“Є люди, які не хочуть приймати ліки. Я теж так колись казала – помру та й помру. Це відбувалося рівно до тієї пори поки, як то кажуть, півень в одне місце не клюнув. Я опинилась з двосторонньою пневмонією у лікарні, де мені сказали, що я можу просто не викарабкатись“, – розповідає Наталя. – “Завжди на своєму прикладі кажу, що не варто чекати критичного моменту“.
І хоч тепер жінка свідомо узяла своє життя та здоров’я під контроль та все ж зізнається, що має маленькі слабинки: “Мені не можна кави, через гепатит, але я не можу собі відмовити у маленькому задоволенні – міцна кава, солодке тістечко та цигарка…“
Довідково: за час спостереження за розвитком епідемії ВІЛ/СНІДу в Рівненській області станом на 01.11.2016 рік зареєстровано 2872 випадків ВІЛ-інфікування, з них 569 особам виставлено діагноз СНІД, виявлено 612 випадків ВІЛ-інфекції серед вагітних жінок, народжено 537 дітей ВІЛ-інфікованим жінками. На диспансерному обліку перебуває 1755 ВІЛ-інфікованих осіб, з них 357 хворий на СНІД, 111 дітей: 87 з невизначеним ВІЛ-статусом до 1,5 річного віку, 24 дитини з підтвердженим ВІЛ-статусом.
Вікторія Малецька