“Цар” з Дубенщини: “Піхота… Важке слово. І ще важча реальність”

Задумливий погляд. Уважний до всього, що відбувається довкола. В руках автомат, а на бронежилеті видніє позивний – «Цар».

За кілька хвилин 55 річний Костянтин стоятиме посеред «галявини» і стрілятиме у мішень, вперше у складі 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України, куди нещодавно був переведений з «піхоти».

– «Царі» теж служать в ЗСУ? І захищають Україну? – запитую у військовослужбовця.
– Так, царі також служать і захищають Її, рідну, – відповідає солдат, скромно і без зайвих пафосів.

Після невеликої паузи знову питання про позивний, адже звучить нетипово.

– Коли я мобілізувався, то потрапив у механізовану бригаду Сухопутних військ. Я вибрав собі позивний «Електрик», бо в цивільному житті працював у цій сфері, – розповідає солдат. – Але командир взводу сказав, що це не моє і почав називати мене – «Цар». Мабуть, через моє прізвище — воно має «царське» походження, – стримано посміхнувся Костянтин.
Насправді, сивобородий військовий не багатослівний, але погоджується трішки розповісти про себе.

– Я з Дубенщини…, – каже Костянтин і на мить відволікається в спогадах.

– У 2023 році я проходив медкомісію. Не пройшов, бо вже давно маю серйозні проблеми зі здоровʼям. Але в 2024 році мене мобілізували. І одразу я потрапив у «піхоту», на посаду «Стрільця-санітара». З першого дня війна мене не щадила…

Костянтин робить паузу, неначе намагається витягти із себе слова. Потім продовжує. Його голос став більш серйозним і можна було відчути важку тінь його спогадів.

– Було багато важких моментів. Я постійно ходив з хлопцями на позиції. Виводив трьохсотих, ніколи не залишав їх. Там я побачив, що таке справжнє братерство. Це безцінне!

Але найгірше тоді, коли гинуть побратими. Це неможливо забути і неможливо пережити. Знаєте, в снах я ще досі з ними. І там все так реально, – говорить захисник.

Далі погляд «Царя» застигає десь вдалечині, ніби шукаючи відповіді на питання, які моментами важко підібрати словами.

Після невеликої тиші Костянтин говорить: «На війні ми усі швидко старіємо. Був з нами один молодий побратим, який протягом чотирьох місяців став схожим на старого діда, якому за 70. Сивий. Втомлений. На жаль… він вже не живий. Казали хлопці, що дрони знайшли його тіло… Піхота… Важке слово. І ще важча реальність.
Сам не думав, що зможу повернутися. Я пережив контузію. Проблеми із серцем та загострення, які турбували ще до війни. І от тепер я тут, у 23 інженерно-позиційному полку. Звикаю. Починається новий період, де продовжую боротьбу за волю України, – говорить солдат.

– Я вже не той, що був. Ще на початках мобілізації змінився. Особливо усе матеріальне зникло. Воно перестало мати цінність.
Тепер моя мрія одна – щоб закінчилась війна. Щоб знову можна було жити і бачити щасливих дітей та онуків,- каже військовослужбовець полку.

Солдат знову підводить голову, кидає погляд далеко на горизонт і на його обличчі з’являється легка і щира посмішка. Справжня, без пафосу. Така, як і сам Костянтин – «Цар», який не шукає титулів, але заслужив їх усі своїм життям.
Попереду невідомість. І кожен з нас щиро вірить у світле майбутнє рідної країни. Бо іншого бути не може.

Слава Україні і її захисникам.

Джерело: Служба звʼязків з громадськістю 23 інженерно-позиційного полку