В тилу не повинні про війну відати, за це я і воював…

Здається, не так давно повернувся додому з зони АТО віддавши свій військовий обов’язок Батьківщині. За цей рік побачив і відчув на своїй шкурі справжню війну. Своїм дітям (та і чужим) таких моментів прожити не побажав би. Та і взагалі – нікому не побажав би.
Знаєте війна залишає свій відбиток на людині, як не крути, а факт є фактом. Першим ділом, по поверненню, одягнув форму і пішов в бар хильнути «біленької» чи то для зняття стресу, чи то від втоми, вже толком і не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що люди дивилися на мене, а я думав, що вони вважають мене героєм, тому і вираз обличчя у мене був відповідний. Були і конфлікти за чаркою, під час яких я лякав опонентів своїм досвідом бойових дій… Зараз, згадую і соромно. Адже розумію – П’яниця що істерично горлає «Я за вас воював!» не від болі мучиться – він знайшов дивовижне виправдання своєму алкоголізмові, бо п’яницю – цуратимуться, а алкоголіка-ветерана – жалітимуть.
Так кілька днів я ще похизувався, а потім дружина тактовненько мені натякнула, що я вже дома, не на війні, і потрібно якось вливатись в життя.
Скажу вам прямо – дуже важко це зробити. Перелопатив Інтернет і натрапив на дуже цікаву і актуальну думку, яка, принаймі мені, допомогла систематизуватися в собі і влитися в мирне життя – «Повернувшись до дому, колишній солдат швидко помічає, що уваги на нього ніхто не звертає, від його форми відвертаються і що за винятком друзів, рідних та кількох сусідів, його повернення ніхто не помічає.
Стає очевидно, що в рідному місті чи селі люди весь цей час жили таким самим життям як і до його відбуття на війну, що весь цей час вони спокійно працювали над власним добробутом, і що курс долара цікавить їх набагато більше того, що солдат повернувся до дому живий. Виникає пекуче відчуття кривди: «Як же так? Я ж їх захищав!»
До кривди додається відхід від постійної фронтової змобілізованості, розслабленість, а з ними разом – усвідомлення всього пережитого щойно. Починають мучити питання типу:«Якщо там убивають, як вони можуть тут жити мирно?», «Так багато чоловіків на вулиці – чому вони не в армії?» Виникає сумнів, чи була потрібна ця жертва і як похідне – злість на тих хто на війні не був.
Кривда ускладнює акліматизацію в мирному житті. Простіше акліматизація проходить у людей зрілих, які повертаються до сімей, до своїх професій, а часто – до попереднього місця роботи, де їм як раз дуже й дуже раді. Набагато гірше акліматизуватися молодикам та дівчатам, що вже посмакували війною.
З одного боку – вони встигли вправно опанувати професію солдата, найкращим доказом цього є те що вони – живі. З іншого боку – в мирному житті ця професія не потрібна, треба все починати спочатку на умовах однакових з тими хто не воював.
ВЕТЕРАН САМ МУСИТЬ УСВІДОМИТИ, ЩО ВОЮВАВ ВІН АБИ В ТИЛУ ПРО ВІЙНУ НЕ ВІДАЛИ
У нас модно говорити про відповідальність суспільства перед ветеранами, мовляв, воно мусить докласти зусиль аби ветеран не впав у пияцтво, наркоманію та кримінал. Очевидно й інше – кожна людина сама коваль свого щастя, молодий ветеран сам мусить усвідомити, що воював він в тому числі за те, аби в тилу про війну не відали. У мирному житті завжди можна реалізуватися в політиці або бізнесі – екстриму не набагато менше. Або – можна просто збудувати сімейний затишок.
То чи змінює людину війна? Так змінює. Людина стає більш зосереджена, більш зібрана, більш готова до миттєвої мобілізації сил і адекватної реакції на небезпеку. Простіше кажучи змінюється людина так само як у наслідок будь якого тривалого сильного стресу, як то, потужної природної або техногенної аварії, ще – довгого захоплення екстремальними видами спорту. І змінюється далеко не завжди на гірше.
З класичної літератури відомий приклад П’єра Безухова, який після полону став водночас більш уважний до людей і більш хазяйновитий. З власного досвіду – довелося бачити ветерана, що пройшов бої під Дебальцеве, і потім на повному серйозні розповідав новобранцям, що треба поважати противника і не забувати що з того боку такі самі люди, бо найстрашніше – це озвіріти самим.
Умовно, сказати можна так. За винятком клінічних випадків розладу психіки (ними мусять займатися фахівці у відповідних установах) війна не міняє людину цілковито, вона загострює ті почуття і розкриває ті сторони людської суті, які були в людини ще до війни, але з тих чи інших причин, або не мали нагоди розкритися, або були придушені вихованням та громадською думкою.
Тип, який з криком «я за тебе кров проливав» лізе в бійку – насправді завжди мав важкий характер і бажав кулаками доводити свою перевагу. Але з дрібного хулігана в громадській думці тепер він перетворюється на жертву війни. Тощо й тощо.
Більшість же ветеранів бажають лише повернення до звичайного мирного життя і сімейного затишку. Будь-якій нормальній людині, війна огидна за своєю сутністю. Тож здобувши демобілізацію, колишні солдати із задоволенням повішають запилені кітелі у шафи і повернуться до мирних професій, лише час від часу згадуючи про війну, у першу чергу – як біль за загиблих товаришів.»
Тож, коли я бачу здорових дядьків в формі та ще і зі зброєю в наших краях (не міліціянтів і не військових), які ходять з дуже серйозними обличчями видно щось «рішають» то у мене відразу ж думка виникає, що то скоріше всього псевдо воїни. Форму, а тим більше зброю, треба носити там, на війні. Тут, в тилу не повинні про війну відати, за це я і воював!

Василь Пушкевич

(за побажанням автора ім’я та прізвище змінено)