Живи своє життя вже зараз

У столичному театрі “Вільні” поставили п’єсу Ольги Анненко про американську лицедійку, модель, кінопродюсерку Мерилін Монро. Комедію “Поцілунок Монро” можна почитати на Інтернет-сайті “Бібліотека української драматургії”. Анотація до драматургічного матеріалу повідує нам, що перед глядачем розкриється останній день з життя видатної постаті американської культури, яка, зіткнувшись зі смертю, переосмислює усе своє життя.
Сценічна версія п’єси в редакції Катерини Скічко має іншу назву – «(Не) бути Монро» і жанр – чорно-біла комедія з елементами драми. Поставила виставу молода режисерка театру Анна Глуховцова. З пані Анною поспілкувалися після дійства про секс-символа Америки, роботу над виставою й результат роботи творчого колективу

– Чи цікавилися Мерилін Монро до постановки вистави?
– Не можу сказати, що постать Мерилін Монро сильно цікавила мене до початку роботи над виставою, але все більше занурюючись у вивчення її постаті, я хотіла дізнатись про неї все і більше й більше. Я переглянула як документальні, так і художні фільми про неї, придбала декілька книг, прослухала не одне інтерв’ю самої Мерилін та її сучасників про неї, передивилась купу відео з розбором мови її тіла та міміки. І все сильніше мені хотілось знайти відповідь на питання: хто вона така – Мерилін Монро? Хвора слабка жінка, яка заплуталась у власному житті, чи сильна пані, яка свідомо закрила себе справжню від світу і сховалась за добре продуманим образом? Заручниця обставин чи вигідний піар-проєкт? А якщо вигідний, то кому? Коли вона справжня і чого хоче?
І разом з Інною Поліводою, виконавицею ролі Мерилін Монро ми шукали відповіді на ці питання. Розуміючи відповідальність перед глядачем за висвітлення образу справжньої і дуже відомої людини, я прискіпливо підійшла до вибору виконавиці головної ролі. На кастингу було декілька дівчат. І я впевнена, що зробила правильний вибір, оскільки Інна неперевершена у цій ролі. Її Монро жива і штучна водночас, наївна і прагматична, перелякана і впевнена в собі. Така, якою побачила її і я.

– Як народилася вистава про Монро?
– Вистава народилась як результат навчального режисерського курсу. Обмежень щодо вибору матеріалу не було, а зазвичай коли немає обмежень, відкривається необмежений вибір, коли хочеться взяти все і водночас ніщо, здавалось би, не підходить. Тож саме ця п’єса сама знайшла мене. На свій день народження отримала привітання у вигляді тієї самої пісні “Happy birthday to you”, яку Монро заспівала на дні народження президента Кеннеді. І виконана вона була у тональності, дуже схожій на Мерилін. І тут – бінго!
“Треба поставити виставу про Мерилін Монро”, – сказала я собі. І майже одразу натрапила на цей матеріал. Відчула, що подобається. Подобається тим, що він не про життя Монро, про яке вже сказано і знято дуже багато, а про її смерть, навколо котрої досі ходять чутки, хоча минуло вже більше, ніж півстоліття. Мені імпонує містичність, легкість і гумор, які закладені у п’єсі. Водночас вивчаючи постать цієї дивовижної жінки, я зрозуміла, що хочу показати глибину її особистості, той біль, з яким вона жила. Тому комедія стала з елементами драми.

– Які труднощі виникали при постановці матеріалу?
– Після затвердження головної героїні (головна героїня вистави Інна Полівода – Авт.) все пішло дуже швидко і просто. Я побачила, як це має бути. Домовилась з акторами, дуже вдячна, що ніхто з тих, кому я запропонувала участь у виставі, не відмовився. Бо всі вони на своєму місці. Ми багато працювали над образами. Читали, дивились про реальних людей з життя Монро – Юніс, містера Грінсена і Пітера Лоуфорда. У цих образах є поєднання історичної правди про них і мого бачення у концентрованому вигляді оточення Мерилін: засуджуюче її суспільство, хтиві чоловіки, несправжні друзі. Щодо кур’єра (смерті) – то це образ, де ми дозволили собі вольності. Власне, текст зазнав найбільшої редакції якраз у цьому питанні. Разом із виконавицею цієї ролі Катериною Скічко ми шукали образ. Тож жінка-курʼєр – «смерть» – це насправді реальність, яку Монро сприймає і відштовхує водночас. Життєва реальність – як вона є – і смішно, і сумно, і гірко, і солодко, і поплакати, і поржати.

– Чи задоволені результатом постановки?
– Вистава вийшла і вийшла дуже хороша. Люблю її, люблю своїх акторів, вдячна їм за довіру, а також за те, що не слідували суворо моїм інструкціям і настановам, а привносили своє до кожного образу. Мені подобається естетика вистави – чорно-білий із вкрапленням червоного і джаз 50-60-х років минулого століття. Там багато символізму, який працює не в лоба, а дає певний присмак та післясмак. Ми хотіли, щоб наш глядач під час вистави сміявся, а після глибоко задумався. І я впевнена, що це вийшло. Надія, яка з’являється у зародку на початку вистави, переростає у наш основний посил: “живи своє життя вже зараз”.

Спілкувався Ярослав Карпець
Фото театру “Вільні”