Етноосвіта – чому це важливо

Роман Кабачій, історик і журналіст, екс-учасник гурту чоловічого традиційного співу «Селюки», до його складу також входили Тарас Шумейко з Києва, Роман Єненко з гурту «Древо» та етнограф з Рівного Олексій Нагорнюк.

“Проект «Етноосвіта» це вдале поєднання теорії і практики. Продумано все, щоб не було намарно витрачено ані хвилини часу учасників – їх вчили методиці, їх вчили як доносити, їх вчили робити самим. Цікавим є поєднання власне усної традиції – пісень Рівненського Полісся, що характеризуються виконанням «головним» резонатором білого співу, із матеріальною культурою, як приміром ткацтво «поліського серпанку», – надтонкого полотна. Адже і в повсякденному житті раніше пісня і слово йшли пліч опліч з умінням робити все власними руками.

Вражає, що знайшли спільну мову і реалізували суспільно значимий продукт представники державних освітніх і культурних установ із Пластом, котрий є відомою дитячо-юнацькою недержавною організацією.

Рівненщина є одним із найбільш виразних регіонів, де збережено традицію, де вона плекається, звідки їдуть викладачі (як Віктор Ковальчук, Людмила Вострікова) і традиційні виконавці (як Даня Чекун) до інших міст і країн (приміром на Північне Підляшшя у Польщі) навчати інших, тому прикметно, що носіїв таких знань і умінь стане більше. Оскільки мені самому небайдужа доля культури Рівненського Полісся і я знаю що таке обряд водіння куста, чи голосінь на цвинтарях, я застав ще живим і чув як співає Іван Петровець з Перебродів, то вважаю що проект «Етноосвіта» має тривати, охоплювати більше вчителів та працівників сфери культури і бути підтриманим державою, зокрема коштами Українського культурного фонду, надалі. “

Дмитро Стаховський, кераміст, працює відеорепортером в Укрінформі. Дмитро колишній рівнянин, працював журналістом та фотографом у одній з місцевих газет. Дмитро Стаховський розповів проекту “Етноосвіта” про те, що стало поштовхом для такого незвичного, як для журналіста захоплення, чому саме гончарство зайняло вагоме місце у його житті.

”Коли я вперше увійшов у двір моєї мабутньої сільської хати (живучи тоді в Києві) захоплено ахнув від буйної зелені, і першою думкою була: ось тут я поставлю гончарне коло. Це було задовго до того, як я позначомився з керамікою.
Через пару років зстрів допис одногрупнниці, яка вернулася із Опішні, де навчалась у Літній академії гончарства. Дізнався у неї що і як, і вже наступного року був там, на тритижневому навчанні.
Насправді чимало професійних керамістів розпитували мене: “ЧОМУ?”

І не лише мене. А й ще кількох керамістів, що вийшли із журналістики. Приміром, нещодавно завкафедрою художньої кераміки ЛНАМ запропонував мені організувати виставку кераміки журналістів-керамістів.

Моє пояснення на це питання просте, і воно збігається з думкою більшості колег по двох цехах: журналіст зазвичай не отримує фідбеку від праці, він працює на ефір, на шпальту чи онлайн, але не може потримати в руках результат своєї праці. І цього дедалі більше бракує. А кераміст – може взяти в руки свій твір, помацати його, виставити в галереї.
Ну і якшо говорити про сам напрям – глина це дуже приємний матеріал. Тендітний, ніжний, приємний на доторк.
Перевжано я працюю із посудом – це для комерції і для навчання. Поступово переходжу на скульптуру та інтер”єрну кераміку. Збільшую й ускладнюю форми.

Але й традиційний посуд покинути не можу – бо це покинута й забута українцями сторінка історії. Сьогодні і намагаюсь донести, що традиційний посуд може знайти своє нове місце в українському інтер’єрі – наприклад гончарю традиційний глек із традиційним малюнком, але в більш сучасному авторському декорі. Таким чином глек стає вазою, що чудово впишеться в інтер’єр сучасного помешкання.

Проект “Етноосвіта, що реалізується на Рівненщині, на мою думку, може стати поштовхом для реалізації подібних ідей у інших областях, а може й претендувати на всеукраїнський статус. Адже залучати дітей та молодь до традиційних ремесел, зокрема гончарства, означає давати нове життя традиціям, які уже потребують відродження”.