Біль. Ревнощі. Злість. Сльози

Ми вперше зустрілися з тобою у кіно.
— Агов, дивися, куди йдеш, чи тобі окуляри купити?!
  Ти був розлючений, що я ненароком налетіла на тебе в темряві, і трохи попкорну впало на підлогу.
— Вибачте, будь ласка, я не хотіла…
  Я завжди була м’якою і рідко коли могла “дати здачі”.  Цей раз не став винятком. Але побачивши мене, беззахисну і слабку, ти зрозумів, що перегнув палицю і миттєво пом’якшив своє ставлення до мене.
— Вибач, що накричав. Я, до речі, Кирило. Кирило Срібний.
— А я Б-беата Мартин. Приємно познайомитися.
В той момент у мене тремтів голос, і я знаю чому. Було дві причини: перша – на мене нещодавно накричали і це послугувало такою реакцією на високі децибели; друга – ти. Сказати, що ти гарний – збрехати, адже ти приголомшливий, наче зійшов з обкладинки найвідомішого журналу моди.
Як виявилося, наші місця були поряд, і під час фільму ми перекидалися парою фраз, в основному про сюжет і головних героїв. Після сеансу ти запропонував трішки прогулятися містом, на що я погодилася. Тим вечором ми багато чого дізналися один про одного.
* * *
Пройшов приблизно рік з того часу, як ми почали дружити. Але щось мені підказує, що ти для мене вже не просто друг. Якщо ви спостерігаєте за Кирилом Срібним, то ви неодмінно у нього закохаєтеся. У кожну звичку, кожну веснянку, кожен шрам.
Якось ввечері після тяжкого робочого дня я вибралася на вулицю. На мені було велике чорне худі, під капюшоном якого я ховала своє обличчя від перехожих. Сама навіть не знаю, чому.
І от я побачила тебе. Уже хотіла було підбігли до тебе і радісно крикнути “Кирило!”, але до тебе підійшла приваблива дівчина та потонула в твоїх обіймах, після чого ти ніжно поцілував її щоки.
Біль. Ревнощі. Злість. Сльози.
Наступний тиждень я не виходила з дому, почала кашляти кров’ю та пелюстками лілій. Білих лілій. Пелюстками твоїх улюблених квітів. І тут я зрозуміла, що жити мені залишилося недовго. Але я не звинувачую тебе в цьому, ні в якому разі. Все-таки вибралася на вулицю, бо в квартирі тяжка аура і дихати ставало складніше з кожним ковтком пильного та брудного повітря, просоченого стражданнями серця та щоденною рутиною.
Від тебе прийшло повідомлення, де ти просиш зустрітися і поговорити. Я, звісно ж, як закохана ідіотка, погоджуюся, і знаю, що я за це коли-небудь поплачуся. Але мої почуття було не пересилити.
Через годину я вже сиділа у вказаному кафе і чекала на тебе. Одного. Але ти був не сам, тебе супроводжувала та дівчина.
— Привіт, Беато! Давно не бачилися, подруго.
Шкода, я вже не можу називати тебе просто другом.
— Привіт. Дозволь дізнатися, хто ця прекрасна дівчина? – щоки тієї «красуні» помітно побагровіли.
Що я витворяю? Мені абсолютно начхати, хто сидить переді мною, головне, що тут є ти.
— Це моя дівчина – Домініка. – вона дружелюбно посміхнулася, а я лиш вичавила з себе щось на подобі посмішки.
Мені вже стає погано. Новий прилив кашлю підкрадається до горла, але я стримую це
— Дуже приємно, Беата.
Нічого мені не приємно! Ревнощі шкребуть не гірше котів на душі, розриваючи серце, але лице залишається незворушним.
— Так про що я хотів побалакати. Беато, ти запрошена на наше весілля у якості свідка. Церемонія буде через місяць.
  Все.
  Це кінець.
Всі ниточки надії обірвалися в одну мить.
Я вибігаю з кафе, але не бачу, куди прямую із-за плівки сліз, що затопила мої очі.
Коли я потрапила додому, у мене почався жахливий приступ кашлю. На підлозі тепер красувалася невелика калюжа крові, усіяна пелюстками твоїх улюблених квітів. От уже ніколи не думала, що захворію ханахакі¹.
Телефон вібрує від отриманого смс.
«Я знаю, що подобаюся тобі, але вибач, це не взаємно. Ти для мене найкраща подруга, не більше. Вибач, будь ласка.»
Подобаєшся? Це м’яко сказано. Я кохаю тебе. Дуже сильно. Я залежна. Ти як найпотужніший наркотик. Коли тебе не вистачає, у мене починається ломка.
Не взаємно.
Я знаю.
Скоро мене вже тут не буде.
На наступний день я не прокинулася.
Ти, в решті решт, почав перейматися, куди поділася твоя найкраща подруга. Я не прийшла на весілля, і тебе це спантеличило, оскільки ти знав, що я буду рада за тебе і завжди підтримаю, дам пораду.
На наступний день ти прийшов до моєї квартири і знайшов мене лежачою на підлозі, а з мене росли твої улюблені квіти.
Білі лілії.
Ти поховав мене, і кожен день сидів біля моєї могили. Навіщо? Невже мене так важко забути?
Кожну неділю біля моєї могильної плити були білі лілії. Вже й мої улюблені квіти. Вони асоціюються з тобою.
 Зі смертю.
 Через рік ти розлучився з Домінікою і ще більше часу проводив на цвинтарі біля мене. Навіщо ти її покинув? А, звісно, вона тобі зрадила.
Через пару тижнів і у тебе почалась ханахакі.
 Ти відкашлював бузок.
 Білий.
 Мій улюблений.
 Валерія Коссобудзька (14 років), учасниця Культурно-мистецької медіа-школа для дітей та підлітків.
(Оригінал тексту) 
(примітка автора) Ханахакі¹ – рідкісна людська хвороба, при якій хворий відкашлює квіти через нерозділене кохання.  Передається шляхом контакту з виплюнути квітами.  Вилікувати хворого можна одним способом – кохана людина хворого повинен відповісти йому взаємністю, інакше хворий помре від зупинки серця.
(фото ілюстраційне з мережі Інтернет)

Рубрика PoLit – це місце для вашої творчості. Якщо ви хочете побачити свої творчі письменницькі доробки на сторінках нашого сайту надсилайте їх на електронну адресу [email protected]  з приміткою “PoLit”. Редакція залишає за собою право не пояснювати причин автору, чому твір не публікуватиметься.